Як три людини зробили книгу, що зберегла харків’янам їх минуле

Ця книга була видана у буремному 1917 роц, майже сто років була бібліографічною рідкістю  та  довгий час - чи не єдиним фундаментальним дослідженням старовинних «дворянських гнізд».  Чудове видання з детальними описами та великою кількість фотографій зафіксувало те, що незабаром почало зникати – і сьогодні майже зникло, – старовинні садиби Харківщини. Її поява в 1917 році – це справжнє диво, і «винні» в цьому три непересічні людини, які, до речі, були добре знайомі один з одним.

Мистецтвознавець

Фото: wikiwand.com

Правильно буде сказати, що в цьому тріо творців головну, провідну роль зіграв Георгій Лукомський. Він був нащадком старовинного роду Гедиміновичів; вотчина предків – місто і замок називалися Лукомль, звідси і прізвище, але його дід був скромним доглядачем поштової станції в маленькому містечку під Вінницею, а батько – скромний інженер, який на момент народження молодшого сина Георгія в 1884 році викладав у Калузькому залізничному училищі. Пізніше сім’я переїхала в Орел; хлопчика, якому пророкували кар’єру інженера, віддали в реальне училище. Але йому найбільше подобалося малювати, і його віддали в приватну школу малювання. Але цього виявилося недостатньо, щоб вступити в знамениту Петербурзьку Академію мистецтв, і юнак вчиться в Казані – на архітектурному відділенні художньої школи. Там уперше проявилася його захопленість старовиною – він займається описом і обмірами місцевих архітектурних пам’яток, ставши, по суті, піонером у цій галузі. Успішне закінчення школи давало право вступати без іспитів у Вище художнє училище при тій же Петербурзькій академії, і Георгій Лукомський цим правом скористався: в 1903 році він стає студентом архітектурного відділення академії. Навчався в ній Лукомський 10 років з перервами: після першого курсу відправився в закордонну подорож Європою; потім переривав навчання через хворобу легенів – і їхав до Москви. Але даремно юнак часу не марнував: у Москві вчився в майстерні Карла Юона, а за кордоном – у нього завжди був у руці олівець. Улітку 1909 року він влаштував в Академії виставку своїх закордонних робіт, у перебігу якої читав мистецтвознавчі доповіді. Це принесло йому популярність – і його статті почали брати великі журнали з мистецтва.

Читайте також: Як учениця Родена у Харкові його педагогічні традиції продовжувала

Він входить у коло художників об’єднання «Мир искусства» та вважається майстром архітектурного пейзажу, але суто художня діяльність його не задовольняє: Лукомський багато їздить по провінції – дивиться, вивчає, описує пам’ятки старовини. Одна за одною виходять його книги і статті, присвячені Кам’янець-Подільському, Чернігову, Києву, Львову, Курську, Костромі, Вологді. Мета, яку ставив перед собою дослідник, – урятувати від забуття старовинні собори й садиби.

Улітку 1914 року (а швидше за все – і раніше, оскільки за одне літо відвідати стільки садиб навряд чи було можливим) він починає планомірний «об’їзд» на автомобілі старовинних садиб Харківської губернії. Чому саме Харківської? Можливо, тому, що сім’я на той час переїхала з Петербурга в Україну: його батько ще в 1910 році був призначений на посаду помічника шосейного інспектора Орловської, Харківської, Курської та Воронезької губерній. А можливо, тому, що він знайшов тут однодумця – власника великого маєтку Лютівка графа Миколу Володимировича Клейнміхеля.

Граф і предводитель

Фото: hghstories.com

Микола Клейнміхель був на 7 років старший за Георгія Лукомського – і безмірно багатший.

Син ризького пастора Андрій Клейнміхель зробив ще у ХVIII столітті хорошу військову кар’єру; своєю чергою його син Петро був протеже самого Аракчеєва, отримав титул графа і вдало одружився. Саме його дружині Клеопатрі, яка була статс-дамою при імператорському дворі, і належала Лютівка.

На початку ХХ століття Лютівка, яка перейшла її онуку, графу Миколі Клейнміхелю, була великим господарством. Чималенькі угіддя – майже 5 тисяч гектарів, завод породистої великої рогатої худоби, кінний завод, де розводили елітних коней для верхової їзди, майстерні для ремонту сільгосптехніки – справа була поставлена серйозно. До того ж власники Лютівки не були байдужі до прекрасного: вони захоплювалися збиранням антикваріату, любили і цінували старовину. А сам господар, після служби в Кавалергардському полку, з 1903 по 1916 рік був Богодухівським повітовим предводителем дворянства, обирався гласним Богодухівського повіту і Харківського губернського земського зібрання – тобто був відомою і шанованою людиною.

Саме він і став супутником Георгія Лукомського в його «мандрах» по Харківщині. Без сумніву, людина, добре відома в губернії, була своєрідною «перепусткою» до багатьох родин, які володіли садибами.

Як писав Микола Володимирович: «Мені давно спало на думку особисто оглянути і будь-яким чином закарбувати ті художні поміщицькі садиби рідної мені Харківської губернії, які залишилися нам у спадок від давно минулих років. У наші дні нові власники цих садиб, серед яких зустрічаються і прості мужики, іноді не замислюючись, розбирають на «цеглини або на дрова» прекрасний старовинний будинок, павільйон або монумент, щоб спорудити на їх місці господарську споруду або житловий будинок «у стилі модерн»; те саме трапляється і з іншими видами скарбів давнини. Тому мені здавалося вкрай бажаним, щоб люди, які люблять художню старовину, спільними зусиллями почали труд повсюдної реєстрації і відтворення збережених пам’яток старовини в різних галузях мистецтва з вказівкою їх художнього значення. Цим, можливо, вдалося б багато чого врятувати від знищення».

Читайте також: Любов, голуби та троє чоловіків: як голубка Пікассо залетіла на Харківщину

Граф дуже добре розумів усю крихкість старовинних будівель – через рік з невеликим після їх експедиції в його маєтку Лютівка на Великдень спалахнула пожежа, і старовинна дерев’яна церква з чудовим іконостасом згоріла дотла. Так на титульному аркуші їх спільної з Лукомським праці з’явився напис: «Видано на користь згорілої церкви в с. Лютівка».

Художник

Фото: uamodna.com

Єгор, Георгій, Юрій – це все імена однієї людини – художника Нарбута. Син дрібного службовця із Сумщини, він з дитинства захоплювався «витинанками», а під час навчання в Глухівській гімназії до цього захоплення додалася ще й книжкова ілюстрація. Батько, який належав до зубожілого, але старовинного дворянського литовського роду, сам отримав добру освіту і намагався дати таку ж синові: в 1906 році Георгій вступив до Санкт-Петербурзького університету на філологічний факультет, але захопився малюванням і навіть влаштував виставку робіт – своїх і однодумців, на якій його помітили художники з «Мира искусств».

Художник-самоучка, Нарбут був дивовижним самородком і надзвичайно працьовитою і наполегливою людиною. «Витривалість, посидючість і впертість його були надзвичайні. Така неймовірна працездатність, не російська якась, швидко зробила його майстром, видатним виконавцем і винахідником шрифтів, віньєток, обгорток і чудових своєю винахідливістю, дотепністю з ледь помітною усмішкою ілюстрацій до дитячих книг. Оволодівши технікою, Нарбут з надзвичайною легкістю і швидкістю малював чорні безкраї комбінації штрихів і плям з невичерпної скарбниці уяви і пам’яті», – пише художник Дмитро Матрохін.

Зі своїм тезкою Георгієм Лукомським Нарбут познайомився, найімовірніше, через «мирискусстников» – вони подружилися настільки, що Нарбут навіть жив у квартирі Лукомського кілька місяців у 1911 році. Той стверджував згодом: «У мене він пройшов курс «архітектурної освіти», звичайно, короткий і дуже своєрідний. Приблизно в цей самий час, спілкуючись з братом Лукомського – геральдистом, Нарбут захопився гербами.

Георгій Нарбут мав рідкісну чарівність: «Пишний, рожевощокий, міцний, одягнений по-українськи, то з посмішкою, а то із суворою діловитістю, Георгій Іванович підкорював своєю розмовою, говіркою, слівцями всякими, дотепністю і знаннями, дивував начитаністю для художника незвичною, ерудит був справжній», – таким згадував свого тезку Георгій Лукомський. Можливо, ця чарівність і рідкісний талант сприяли тому, що Лукомський запросив Нарбута оформляти його книги: «першою ластівкою» була книга про старовинні архітектурні пам’ятки Галичини, другою – «Старинные усадьбы Харьковской губернии». Для неї Нарбут розробив оформлення статей у вигляді чорно-білих силуетних малюнків.

Перший том

Літо 1914 року минуло для двох любителів старовини в працях і турботах поїздок по Харківській губернії. Георгій Лукомський журився: «...навіть такі, зовсім не віддалені губернії, як Харківська або Курська, на території яких десятки садиб найвишуканішого вигляду, залишаються не тільки не описаними, але й навіть невідомими... На перевірку (приблизно в 1–2 повітах) виходить, що, якщо скласти список садиб, узагалі існуючих, і садиб, описаних, то пропорція виходить приблизно 10:1». Що стосується Харківщини, то дослідник оцінював наявні «запаси» старовини дуже високо: «...губернія має, однак, переважно велику кількість архітектурно-художнього матеріалу й до того ж такого матеріалу: що не садиба, то шедевр зодчества або садового мистецтва...».

Читайте також: Усе, що ви не знали про харківські синагоги та соромилися запитати

Коли Лукомський і Клейнміхель закінчували об’їзд шостого з одинадцяти повітів, з яких складається Харківська губернія, почалася Перша світова війна, і всі видавничі плани виявилися порушеними. Окремі матеріали цих подорожей, що проілюстровані фотографіями, виходили в номерах журналу красивого життя «Столиця і садиба» за 1915–1916 роки. Лукомський після закінчення школи інженерів-прапорщиків служить саперним офіцером у Царському Селі, а граф Клейнміхель стає в 1916 році Московським віце-губернатором – останнім на цій посаді до революції.

Проте в 1917 році перша частина «Старинных усадьб Харьковской губернии» побачила світ: туди ввійшли матеріали по Охтирському, Богодухівському, Валківському, Вовчанському, Сумському і Харківському повітах.

Фото: antiquebooks.ru

Видано книгу на кошти графа Клейнміхеля, який у передмові писав: «Не завмерло служіння мистецтву, не згас у суспільстві також і інтерес до художньої старовини. Усвідомлення цього спонукало нас тепер же використати зібраний матеріал і випустити перший том видання з описом садиб шести повітів з тим, щоб пізніше з’явився 2-й том з матеріалами по інших п’яти повітах». На жаль, цей том, у який би входили описи і фотографії садиб Зміївського, Ізюмського, Куп’янського, Лебединського та Старобільського повітів, так і не був опублікований.

Мал. Г. Нарбута

А перший том, який забезпечено фотографіями дуже хорошої якості й репродукціями і прикрашено вишуканою графікою Георгія Нарбута, швидко став бібліографічною рідкістю і продовжував залишатися такою до 2001 року, поки з ініціативи харківського дослідника Андрія Парамонова його не перевидали, доповнивши сучасними фотографіями тих самих садиб. Контраст разючий та жахаючий...

P.S.

Якщо доля книги (на відміну від садиб, які описані в ній) завдяки зусиллям ентузіастів склалася відносно благополучно, то про долю авторів таке навряд чи можна сказати. Щоправда, Георгій Лукомський зробив блискучу кар’єру – став мистецтвознавцем з європейським ім’ям. Волею долі саме завдяки службі в Царському Селі Лукомського призначили главою Художньо-історичної комісії, завданням якої стало збереження майна і художніх цінностей царськосільських палаців і закладення основ створення тамтешніх музеїв. Наприкінці 1918 року Лукомський перебирається до Києва і буквально рятує для нащадків колекцію Богдана та Варвари Ханенків, заклавши основу Національного музею мистецтв з найбільшою колекцією зарубіжного живопису, графіки, скульптури та декоративно-прикладного мистецтва. Через рік він, як фахівець, відправився до Криму для огляду Лівадійського палацу. Обставини склалися таким чином, що в квітні 1920 року він змушений був емігрувати. До своєї смерті в 1952 році Лукомський жив у Німеччині, Португалії, Франції, Італії, Англії, постійно переїжджаючи з місця на місце і мріючи про повернення в Росію. Він продовжував дослідницьку діяльність, друкувався в журналах, займався організацією виставок російських художників, виставляв власні роботи. Велика частина його архіву, як і раніше, залишається за кордоном.

Микола Клейнміхель після революції виїхав до свого кримського маєтку. Дізнавшись про арешт царської сім’ї, планував пробратися до Тобольська і під виглядом червоноармійця проникнути до складу охорони царя. Рідні його відмовили, і граф вирішив приєднатися до Білої армії, але не встиг: у січні 1918 року більшовики прийшли в його будинок з обшуком, його самого заарештували, а наступного дня розстріляли.

Георгій Нарбут у березні 1917 року переїжджає до Києва. Через дев’ять місяців він стає ректором Української академії мистецтв; розробляє ескізи військових мундирів для армії України, грошові знаки та поштові марки для УНР, а також малюнки для «Української абетки». У травні 1920 року Георгій Нарбут помер від тифу, йому було 34 роки.