Поет масштабу Маяковського, якого виховав Харків

«Йому обіцяли блискуче поетичне майбутнє і говорили, що він – епічний поет масштабу Маяковського. А він – харківський хлопчисько з Греківської – рвався в Іспанію битися з фашистами. На війну з фашистами він все-таки вирушив – але вже у грудні 1942-го. А менш ніж за місяць загинув. Михайлу Кульчицькому було всього 23 роки.

Поет і людина Михайло Кульчицький значно багатогранніший за звично-схематичного: «...Что ушли, не долюбив, не докурив последней папиросы». Його вважають поетом-романтиком, представником того самого покоління вчорашніх студентів, які пішли на фронт – і навічно залишилися молодими. Широко відомі кілька його віршів; харків’яни люблять повторювати цитату «Я люблю родной мой город Харьков, сильный, как пожатие руки». Кілька разів виходили тоненькі збірки його віршів, останній – у 1991 році. І все. Тим часом його вчителі – Сельвинський і Антокольський – вважали Кульчицького, студента Московського літінституту, одним з найяскравіших епічних поетів ХХ століття.

Вихованець двомовного Харкова

Автобіографія для університету: «Народився 22 серпня 1919 року в Харкові. Батько – службовець, працює на заводі табельником. Мати служить контро­лером у театрі ім. Шевченка.

Михайло з батьками та молодшою сестрою Олесею. Фото: upload.wikimedia.org

У вересні 1927 року вступив до першого класу 1-ї школи. У 1935 році перейшов у 30-ту ПСШ, яку й закінчив навесні 1937 року. Безпартійний». І підпис – Михайло Кульчицький. За цими короткими рядками стоїть багато: і те, що батько – колишній кадровий офіцер царської армії, мав нагороди й написав свого часу «Поради молодому офіцеру», у 1933 році був заарештований за те, що не вказав в анкеті при вступі на роботу своє дворянське походження; і те, що сім’я ледве зводила кінці з кінцями; і те, що самого Михайла не прийняли до військової школи, про яку він мріяв. Згодом він написав: «У мене біографія, що карається, і вірші між цифрами кодексу». А ось ще одна біографічна цитата – із записника 1936 року: «Мне дали: /русские – сердце /немцы – ум / грузины – огонь / украинцы – душу / поляки – хитрость / козаки – силу». Відчуваючи в собі цю спадщину, Кульчицький освідчується в любові до Росії і з легкістю вплітає в російськомовні рядки українські слова: «О как /я русских девушек прохаю / говорить любимым / губы в губы / задыххающееся «коххаю»/ и понятнейшее слово – / «любый». Його виховав двомовний Харків з різноплемінним і різнонаціональним багатоголоссям, і він залишив світлі і пронизливі рядки, присвячені місту – з обіцянкою: «За него, и за страну родную /Жизнь, коль надо будет, отдадим». Він виконав цю обіцянку.

«Мені вірші сняться...»

Зі спогадів Бориса Слуцького: «Михайло Кульчицький виріс на Греківській вулиці. Навчався у школі, що дивилася вікнами на нашу малу річку – тоді, до війни, вона була ще меншою. Написав вірші з рядком «Я люблю родной мой город Харьков». Скільки тисяч кілометрів пробалакали, проблукали, проспорили ми між Греківською і Кінною площею (Поруч з нею жив Слуцький. – Авт.). Він був корінним харківським жителем. Він став поетом усієї нашої землі. Великий талант. Щоденна праця. Безмірна любов до батьківщини. Ось три причини, які допомогли нашому земляку втягнути на Парнас і Заїківку, і Журавлівку, і площу Дзержинського (Нині майдан Свободи. – Авт.), і багато іншого». Міша Кульчицький навчався в гуртку поетів у Харківському палаці піонерів і бігав до бібліо­теки ім. Короленка і в районну – на Москалівці. Він вивчав німецьку мову і переглянув усі вистави театру Шевченка, благо, його мама там працювала білетеркою. Він марив Іспанією і глибоко переживав арешт батька.

Із щоденника Михайла Кульчицького: «14 липня 1936 року. У військкоматі отримав анкету, яку старанно заповнив, як умів. Єдина причина, з якої мене можуть не прийняти до школи лейтенантів, – соціальне походження. Може бути, якщо дізнаються, будуть проти батьки. Треба буде триматися. Я поки тільки натякав.

19 липня 1936 року. Але я не можу дістати довідку, ким був, або, точніше, ким не був мій батько до 17-го року! Тому я роздер усі зібрані анкети й піду в 10 клас.

12 жовтня 1936 року. Мені вірші сняться.

25 квітня 1937 року. Часто мої вірші кроїлися так, що я сумнівався у здібності писати вірші. Охолодження. Байдуже ставлення до віршів. Я не вірив у себе. Але пісня мене чіпала за вилиці, часто я не міг писати.

6 квітня 1937 року. Був з батьками в оперетці і скаженів: «Ах, як би я порубав усю шваль цю!» Та це нісенітниця. Я б добровольцем в Іспанію. Що я тут?»

Але добровольцем в Іспанію не вийшло. Михайло Кульчицький стає студентом Харківського університету. Зі спогадів Григорія Левіна: «На першому курсі філологічного факультету Харківського університету появу Кульчицького було відразу помічено. Він привертав до себе увагу вже своєю зовнішністю – високий, дещо незграбний, але кремезний, широкої кістки, з величезною копицею волосся, з великими рисами обличчя, великими очима, що гостро й далеко бачать, скульптурного ліплення чолом, вилицями, підборіддям». Багатьом – і в Харкові, і згодом у Москві, Кульчицький нагадував Маяковського – недарма той був для Кульчицького зразком і зовнішнім, і внутрішнім. Ліля Брік, з якою молодого поета познайомили в Москві, вважала його одним з продовжувачів лінії Маяковського в поезії.

«Щоб у добі було 48 годин»

Невичерпний оптимізм, почуття гумору і відчуття «харківських коренів» допомагало  Михайлу Кульчицькому в Москві; якщо виникали будь-які труднощі, він – іноді з бравадою, іноді – начебто для себе, повторював: «Ми з Харкова». Столичне студентське життя, напівголодне, веселе й відчайдушне, почалося для нього в 1939 році, коли літературний факультет у Харківському університеті перетворили на філологічний, і він вирішив перебратися в Москву.

Фото: upload.wikimedia.org

З листа Михайла Кульчицького від 20 жовтня 1939 року. «Здрастуйте, любі мої харківці! Відповідаю детально по всіх пунктах. Житло. Винайняв кімнату на 4 зупинці дачного поїзда від Москви... Робота. Оклад  210 крб. Коли буде костюм, знайду роботу в старших класах... Встаю я о 6 годині. О 7 відправляється потяг. О 9 годині я повинен бути у школі. О 2 годині я звільняюся. Їду в інститут і читаю в читальні. О 6.30 починаються лекції. Закінчуються на початку 11-ї... Ось коло, в якому я, як білка в колесі». І в наступному листі: «Я зараз тільки одного хочу, щоб змінили випуск годинників на всіх фабриках: щоб стрілка рухалася у два рази повільніше, у добі щоб було 48 годин». Поетичні вечори, студентські гулянки, виступ на семінарах, читання своїх віршів друзям, і спори – до хрипоти про все: про поезію, про життя, про майбутнє літератури. Він був великим, веселим, галасливим; дуже любив розіграші та містифікації. Приміром, регулярно заходив до книгарні й цікавився, чи не надходила нова книга віршів Кульчицького. Через місяць він заходив туди з дів­чиною, продавці відповідали: «Ні, але очікуємо», і він, дуже задоволений справленим ефектом, гордо виходив. Будь-яку дівчину, що йшла з ним попідруч, він представляв приятелям: «Моя дружина», – й не переймався тим, що через тиждень звання дружини привласнював інший, часто навіть не надто добре знайомій дівчині. При цьому жодна з його подруг ніколи не тримала на нього зла.

«Не до ордена...»

Два роки студентського московського життя промайнули, як пейзаж за вікном поїзда. А потім почалася війна. На фронт його не взяли, і Кульчицький іде у винищувальний батальйон. Він гасить «запальнички» на московських дахах і витанцьовує, розмахуючи кулаками вслід німецьким «Юнкерсам». У середині грудня 1942 року Михайло Кульчицький закінчив піхотно-мінометне училище, отримав звання молодшого лейтенанта. 26 грудня він прийшов до Лілі Брік і прочитав їй вірш – той самий, який найчастіше цитують сьогодні, коли кажуть про Кульчицького: «На бойцах и пуговицы вроде / Чешуи тяжелых орденов: / Не до ордена. / Была бы Родина. / С ежедневными Бородино». Це був останній вірш, ним написаний. 19 січня 1943 року Михайло Кульчицький загинув.

Фото: upload.wikimedia.org

Пам’ять

У 1991 році в Харкові вийшла книга «Замість щастя», складена харківським дослідником творчості поета Михайлом Красиковим і Олесею Кульчицькою. У ній зібрано вірші, поеми і спогади про поета – і в прозі, і у віршах. На сьогодні це найточніше й найповніше видання віршів нашого земляка – складаючи збірку, дослідник працював з архівом поета, що зберігається в сестри Кульчицького, Олесі. «Ця книга вийшла невеликим тиражем – 2 тисячі примірників, і вже давно розійшлася. Сьогодні є необхідність видати повне зібрання творів Михайла Кульчицького, включивши в нього, крім віршів, щоденники, листи, рецензії, фотографії. Ми зверталися з цією пропозицією до влади, але підтримки не знайшли», – каже укладач.

Ще одна проблема – увічнення пам’яті про нашого земляка. «Меморіальна дошка на вулиці Греківській, 9, де жив поет, була встановлена у 1989 році за моєю участю; на ній було відлито у бронзі рядок: «Самое страшное в мире быть успокоенным», – розповідає Михайло Красиков. – Через десять років дошку вкрали. До ювілею міста зробили нову (вже без мене) – але з помилкою (!) у цитаті. Її теж вкрали. У рамках ювілейного заходу «Кульчицький-фест» ми на місці цієї дошки напередодні 100-річного ювілею повісили портрет Кульчицького, поклали квіти, але це зробили ентузіасти.  Портрет з паперу – він довго не збережеться».

З вулицею поетові теж не пощастило. «Ще в 1988–1989 роках і я, і ряд громадських організацій («Меморіал», Фонд культури та ін.) зверталися з пропозицією назвати на честь Кульчицького набережну, яка колись носила ім’я Жданова, а тепер називається Харківською – адже саме там була 30-та школа, яку Кульчицький закінчував. Харківського в нас у місті й так більш ніж достатньо... До 90-річчя поета я пропонував ще один, на мій погляд, більш цікавий варіант: дати вулиці Красіна ім’я Кульчицького (тут працює 1-ша школа, де до 7-го класу навчався поет), а вулиці Ольмінського – ім’я Слуцького. Остання пропозиція – уже від Харківського відділення Національної спілки письменників – назвати ім’ям Кульчицького невеликий відрізок набережної – від Горбатого мосту (нині – мосту Юлія Чигирина) до Харківського мосту; протилежний бік набережної – назвати ім’ям ще одного поета-харків’янина і друга Кульчицького – Бориса Слуцького, якому цього року теж виповнилося 100 років. Поки що ніякої реакції не було». Справедливості заради варто сказати, що у грудні 2013 року Харківська міськрада назвала ім’ям Михайла Кульчицького крихітний, до того безіменний провулок у районі вулиці Зернової.

Читайте також: Звинуватили у любові до України: нелегка доля художника з Близнюківщини