Про життя, смерть та повернення із забуття письменника Сергія Пилипенка

За життя його називали «папашею»   за прагнення плекати та ростити навіть найменший письменницькій талант у інших; після трагічної загибелі він був забутий сучасниками і нащадками. Зараз його називають лицарем духу доби українського відродження; його творчість вивчають, а його книги перевидають. За усім цим стоять три жінки, які дивом урятувались від «системи» та зберегли пам’ять про батька та чоловіка назавжди.

Нащадок козаків з бунтівним духом

Сергій Пилипенко народився в Києві 22 липня (за новим стилем) 1891 року, але його родина походила з Полтавщини; батько був козацького роду, але захоплювався народництвом і через це вважався неблагонадійним. Йому часто-густо доводилось змінювати місце роботи, тому родина була незаможною. З дитинства Сергію довелося працювати, і він перепробував багато чого: був учнем у палітурні, стельмашні, теслярні, був грабарем, косарем та навіть десятником на болотних роботах. Одночасно Сергій вчився – жадібно, швидко, наполегливо; у Першій київській гімназії. Де він вчився «за казенний кошт» як старанний учень у нього було добре оточення, адже його однокашниками були Костянтин Паустовський, Михайло Булгаков, Микола Зеров.

Читайте також: Як уродженець Вовчанщини став найвідомішим драматургом країни

Політична свідомість у хлопця прокинулась, не без впливу батька, рано: вже в 1908 році, будучи ще гімназистом, Сергій бере участь у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів. Через рік він – студент відділу славістики історико-філологічного факультету Київського університету – старанно опановує європейські мови та значну увагу приділяє вивченню української мови та літератури, але політику не покидає. Результат був природним – студента третього курсу Сергія Пилипенка за революційну діяльність відрахували з університету та вислали з Києва без права в’їжджати в будь-яке університетське місто. Відверто кажучи, це було доволі м’яке покарання.

Далеко від Києва учорашній студент не поїхав – він працює викладачем історії, словесності та логіки спочатку в Борисполі – у вищій початковій школі, а потім – у вчительських семінаріях та жіночих прогімназіях у Броварах.

Так минає два роки. Починається Перша світова війна, і за рішенням проводу есерів Сергій Пилипенко, підкорюючись партійній дисципліні, йде на фронт добровольцем.

Він виявив неабияку мужність: пройшов усі шаблі від рядового до штабс-капітана, був тричі поранений та двічі контужений. Його нагородили орденами Святої Анни та Святого Володимира, а також усіма обер-офіцерськими нагородами і навіть дали звання особистого дворянина – а він продовжував вести революційну пропаганду серед солдатів.

Після Лютневої революції Сергій Пилипенко бере участь у роботі солдатських рад і водночас стає одним з провідників українського руху на Північному фронті. До цього ж часу належать спроби його як редактора – у Ризі він видає газету «Український голос». Після жовтня 1917 року він – комісар 151-го полку – залишається в лавах есерів, а демобілізувавшись у 1918-му, повертається до Києва та стає редактором наймасовішої на той час газети «Народна воля» – її тираж становив 200 тисяч примірників. З приходом до власті Скоропадського був в опозиції, через що і відсидів у в’язниці три місяці. З осені 1918 року Пилипенко – вже член ЦК Української партії есерів.

Але в 1919-му він різко змінює погляди – мабуть, вважаючи, що саме у більшовиків більше шансів навести лад в Україні. Він вийшов з партії есерів та вступив у КП(б)У. Його досвід та хист до літературної, редакторської та організаційної діяльності виявилися затребуваними: він редагує більшовицькі часописи. Коли в Київ увійшли денікінці, Пилипенко, вважаючи, що він не може десь «відсиджуватись», організує на Чернігівщині партизанський загін і веде активні бойові дії, намагаючись прорватися на південь, до Нестора Махна. Але зовсім скоро він мав перший шанс розчаруватися в більшовицьких підходах: 17 листопада 1920 року він приїжджає до Харкова на V Всеукраїнську конференцію КП(б)У, і його відразу ж після закінчення заарештовує місцевий відділ ВНК. Це був його перший арешт – але, як виявилось пізніше, не останній. Цього разу Пилипенка звільнили, але він вирішив залишитися в столичному Харкові і навіть перевіз до себе мати та сестру – начебто передчував, що саме тут зустріне свою долю.

«Она звалась Татьяна»

Яким чудовим, романтичним і світлим здавалося життя юній Тетянці Кардналовській. Шістнадцятирічна донька генерала царської армії і піаністки-любительки, вона з дитинства виховувалася, з одного боку, в світі прекрасного – музики, живопису, поезії, а з іншого – цілком демократично: незважаючи на генеральський статус сім’ї, і Таня, і її сестра Ліза, майбутній архітектор, могли грати «в дурника» з прислугою де-небудь на кухні, із задоволенням ходили в український театр і обожнювали романтичні та героїчні історії з народного життя – про розбійника Гаркушу, про Гальшку Острозьку і про Тадеуша Костюшка.

Читайте також: Харківське кохання та «казус» Прокоф’єва

Тані було шістнадцять у тому самому бурхливому, багатому на події 1917 році, коли вона випадково познайомилася з політиком Всеволодом Голубовичем – людиною, яка після Винниченка стала прем’єром УНР. Її батька на той час уже не було в живих: він загинув на фронті; чи не тому потягнулася вона душею до людини, набагато старшої за неї – різниця у віці в них з Володимиром становила 14 років. Як би там не було, романтичне почуття привело до раптового шлюбу. Пізніше Тетяна згадувала: «Я була приголомшена... Ми вінчалися в церкві Київського кадетського корпусу. Гостей на весіллі було небагато: президент Центральної Ради Грушевський, ще деякі члени уряду. Праворуч від мене сидів Симон Петлюра й дуже люб’язно зі мною розмовляв».

Шлюб виявився недовгим. Фактично, він закінчився, коли померла їхня маленька дочка. Сімейна трагедія збіглася і з громадською – після приходу до влади більшовиків урядовці опинилися або в еміграції, або в тюрмі. Був заарештований і Всеволод Голубович. Тетяна, незважаючи на те, що їх шлюб вже розпався, намагалася врятувати чоловіка, але в результаті вона сама опиняється в Харківській в’язниці.

Вона провела там дев’ять місяців, намагаючись протестувати, і навіть оголосила голодування – але що було безжалісному молохові влади до протесту однієї-єдиної молодої жінки? Ворота в’язниці відкрилися, і вона опинилась у незнайомому Харкові – одна, не маючи ні закінченої освіти (крім гімназії, Тетяна встигла повчитися на інженерному факультеті Київського політехнічного інституту), ні якогось серйозного життєвого досвіду. Їй було усього 21 рік. Як їй удалося влаштуватися спочатку реєстратором у Раднарком, а потім у газету «Селянська правда» – наймасовішу газету для селян, можна тільки здогадуватися: швидше за все, виручила грамотність і ерудиція – таких кадрів було небагато.

Редагував «Селянську правду» Сергій Пилипенко. У 1924 році Тетяна вийшла за нього заміж. Вони оселилися в Селянському будинку – тому самому, де в ніші стояв бюст Тараса Шевченка: там була редакція і там же жило кілька письменників об’єднання «Плуг», створеного Сергієм Пилипенком у 1922 році.

Фото: tsdazu.archives.gov.ua

«Папаша» та «Плуг»

У березні 1922 року Пленум Всеукраїнського бюро Пролеткульту доручив Сергію Пилипенку роботу зі створення Спілки селянських письменників. Саме тут найяскравіше проявився його організаційний талант; навіть більше – саме «Плуг» став його улюбленим дітищем. Не минуло й місяця, як було ухвалено статут нової організації, мета якої – «об’єднати розпорошені досі революційно-творчі сили селянських письменників скрізь по Вкраїні і працювати серед широких мас». Це була перша організація українських письменників саме за професійною ознакою. І саме через її діяльність можна побачити позицію самого Пилипенка щодо майбутнього літератури та образу самого літератора.

Головним принципом Пилипенка була читабельність твору. Він вважав, що людям – точніше, широкому загалу – на той час вкрай необхідно було спочатку дати «чорний хліб» – тобто таку літературу, яка б могла задовольнити їх поки що невибагливий читацький смак. Він невтомно виявляв молодих письменників-початківців «з глибинки», плекав їх, редагував їх твори, наставляв, підтримував грошима, допомагав з житлом та роботою. Десятки молодих письменників були вдячні Пилипенкові за турботу, за дбайливе ставлення до їх літературних спроб, за батьківське ставлення до них; саме тому вони й прозвали старшого за них Пилипенка «папашою». А він, впрягаючись у свій «Плуг», був готовим тягти його далі й далі – проводив безліч диспутів, засідань, обговорень, літературних зустрічей – і наставляв, виховував, виявляв та просував таланти. У січні 1923 року був заснований «Гарт» – основний конкурент «Плуга». Це активізувало письменницьку і, як слідство – видавничу діяльність. А ще – визвало до життя літературну дискусію 1925–1928 років.

Пилипенко проти Хвильового та навпаки

По суті це була спроба знайти відповіді на питання: куди та як розвиватися новій українській літературі, які завдання виконувати, яку роль у новому суспільстві повинен грати письменник.

30 квітня 1925 року в додатку «Культура і побут» до газети «Вісті ВУЦВК» вийшла стаття Миколи Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»». Це була відповідь на виступ початківця-новеліста Григорія Яковенка «Про критику і критиків у літературі».

Хвильовий обґрунтовував потребу високого рівня розвитку літератури, відкидав популістське ставлення до неї, вказував на провінційщину «плужан», які обстоювали ідеї пролеткульту та живили «червону просвіту», культивували безперспективне малоросіянство. Хвильовий висунув гасло «Європа чи просвіта?» і таким чином обрав орієнтацію на «психологічну Європу», витлумачуючи її як «грандіозну цивілізацію», з характерними для неї постатями «класичного типу громадянської людини».

Зачеплений памфлетами Хвильового, Сергій Пилипенко активно втрутився в дискусію низкою статей «Куди лізеш, сопливе, або Українська воронщина», «Тов. Хвильовий у ролі літпопа», «Від агітації до пропаганди». У своїх статтях автор відмовлявся ділити авторів на перший та другий сорт, стверджуючи, що вони частина одного й того самого культурного процесу. За Пилипенком не існувало суттєвої різниці між майстром і початківцем: мистецтво професіонала відрізнялося від мистецтва непрофесіонала «...тільки кількісно, а не якісно. На його думку, рівень культурного розвитку в Україні такий низький, що перш ніж чільні таланти, такі як «олімпійці», знайдуть аудиторію, слід розв’язати елементарні, приземлені та практичні завдання: «...Венера Мілоська в сучасний момент значить у культурному розвиткові... менше, ніж казна-які з художнього боку бюсти товариша Леніна». Пилипенко ставив у «неодмінний обов’язок кожної літературно-громадської організації ...зв’язок із низовими літгуртками: робітничими, селянськими і червоноармійськими...».

У ході полеміки Сергій Пилипенко, як людина розумна, був вимушений скоригувати свою позицію: на пленумі ЦК «Плуга» в жовтні 1925-го було визнано необхідним «підвищення кваліфікації художньої продукції» і вирішено виключити з організації «осіб, що виявляються через свою мистецьку нездібність зайвим баластом...», у результаті чого кількість «плужан» зменшилася за рік від 183 до 135. Сергій Пилипенко погодився також, що має бути різниця між гуртками культурної самоосвіти і письменницькими організаціями, а що стосується письменницької освіти – то на кінець 1926 року він готовий був визнати, що це завдання вишів, а не літературних організацій. Але, як практичний культурний активіст, Пилипенко залишився на своїх позиціях у питаннях літературної теорії, що «мистецтво – це насамперед ідеологія» і воно має засадничу дидактичну функцію. Дуель з Хвильовим фактично завершилася 4 квітня 1926 року статтею «Шмат останній» на ідеологічній ноті: письменник повторював своє твердження, що соціальні корені ідеології М. Хвильового лежать десь між куркульством і буржуазією.

У подальшому дискусія перетворилась на політичну, а в 1929 році відбулася подія, яка стала початком великої катастрофи. 12 лютого у Москві в рамках Тижня української культури відбулася зустріч Сталіна з провідними українськими письменниками. Серед запрошених були й Сергій Пилипенко, і Микола Хвильовий. Письменники говорили про те, що до української культури ставляться як до другорядної, цікавилися можливістю включення до УРСР Курщини, Воронежчини та Кубані і взагалі продемонстрували політичну заангажованість. Результатом стала масова «зачистка» серед українського письменництва 30-х років.

У «Слові» та після

У 1930 році сім’я Пилипенків переїжджає в нове житло: престижний письменницький кооператив, про побудову якого Пилипенко дбав кілька років, адже саме він разом з Вишнею, Любченком, Панчем, Слісаренком та Войцеховським були авторами ідеї такого будинку. Привід для розширення житлової площі був вагомим: у Пилипенків на цей час уже народилося дві доньки. Старшу батьки назвали Естою, поєднавши дві перші літери власних імен: С – Сергій, Т – Тетяна), але згодом їй довелося стати Асею. Для молодшої, яка народилась у 1929 році, вибрали незвичне, але якесь дзвінке та красиве ім’я – Міртала.

Тетяна і після шлюбу продовжувала працювати – як перекладач іноземної літератури, а також як письменниця: вони із старшою сестрою Єлизаветою, яка, до речі, закінчила архітектурний відділ Харківського художнього інституту, написали декілька фантастичних творів.

У 1932 році на адресу Пилипенка вперше було висунуто звинувачення у «правому опортунізмі», а в травні цього ж року його дітище, його «Плуг» було ліквідовано. Сергій Пилипенко переходить на роботу до Інституту Шевченка – він, як директор, запрошує до співпраці декількох колишніх членів «Плуга». Але це був тільки початок.

21 серпня 1933 року Сергія Пилипенка було виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів». А через три місяці до нього в Будинок «Слово» прийшли з обшуком. А пішли – з ним. Більше Сергій Пилипенко додому не повернувся. 23 лютого 1934 року судова «трійка» порушила клопотання перед Колегією ОДПУ застосувати до Сергія Володимировича Пилипенка найвищу міру соціального захисту – розстріл. Колегія цю пропозицію затвердила. Його реабілітували в 1957 році.

Повернення

Родину письменника не тільки викинули з Будинку – їм узагалі було заборонено жити в Україні, і вони оселилися в Твері. Під час війни Асю Пилипенко фашисти відправили на примусові роботи до Австрії, Тетяна разом з молодшою дочкою вирішила їхати за нею. Далі були роки блукань: Австрією, Італією, Великобританією, а потім – еміграція в США. Три на перший погляд слабкі жінки не втратили себе в житті: Тетяна викладала російську та українську мову в Гарвардському та Бостонському університетах, написала підручник з російської мови та книгу мемуарів «Невідступне минуле». Старша донька, Ася Гумецька – американська славістка, заслужений професор Мишиґенського університету. А молодша, Міртала, після закінчення мистецької школи при Бостонському музеї мистецтв та паризької Школи декоративного мистецтва отримала ступінь бакалавра мистецтв у Тафтському університеті (США) і стала відомим скульптором.

Міртала Пилипенко приїхала на батьківщину в Україну тільки в 1991 році. Не одна – зі своїми творами: величною скульптурною симфонією з бронзи та полімеру, яка мандрувала галереями та музеями її батьківщини. А в 1998 році в Харкові на будинку № 4 на майдані Рози Люксембург – колишньому Селянському будинку, де у 1920-х мешкав Сергій Пилипенко з родиною, було відкрито присвячену йому меморіальну дошку. Автором її є дочка письменника, скульптор із США Міртала Пилипенко. Вона виконала бронзовий портрет батька на фоні землі, що розтріскалась, – як символ розколотого життя письменника.

Фото: uk.wikipedia.org