Учора було в тренді — сьогодні дивує

Смерть праскам

Новітні технології дозволяють рухатися вперед не тільки серйозній промисловості, а й такій легковажній пані, як мода. От, приміром, винахід нових матеріалів — синтетичних, через що 60-ті роки минулого століття стали початком ери всього штучного. Саме тоді в наше життя ввійшов одяг із синтетичних тканин, які вважають найбільш зручними і практичними — не мнуться, легко перуться, та ще й дешеві. Тому білі нейлонові сорочки сприйняли на ура.

Фото: volosylady.ru

І байдуже, що сорочка настовбурчувалася, не прилягала до тіла, не давала йому дихати, а до вечора шкіра покривалася червоними плямами і свербіла (зараз би сказали — алергія, але тоді й слова такого не знали). Такі сорочки не жовтіли від часу, та й узагалі були майже вічними. Вони не потребували кип'ятіння, прати їх було легко, навіть у холодній воді, та й прасування було зайвим. Але з цих «чеснот» випливали й недоліки. Недосвідчені господині, коли воліли досягти ідеального вигляду одягу, починали за звичкою «терти в гаряченькому», хапатися за засіб для виведення плям, ретельно прасувати... У кращому разі сорочка жовтіла й перетворювалася на зім’яту ганчірку. У гіршому — злипалася, тканина втрачала свою фактуру, а то й просто розплавлялася і йшла дірками, а підошва праски була зіпсованою. До речі, саме через надмірну чутливість нейлону до впливу високої температури палити в такому одязі слід було вкрай обережно: бувало, що сорочка займалася від іскри, тоді небезпека загрожувала й самому моднику.

Болонья, і все сказано

Приблизно одночасно з нейлоновими сорочками моднячим одягом вважалися болоньї. Плащ без підкладки з тонкої капронової тканини болонья стала фаворитом моди після того, як на кіноекранах пройшов фільм «Рокко та його брати» з Аленом Делоном. Його герой в одному з епізодів саме був одягнений у такий плащ. Мати болонью було дуже престижно. Звичайно, імпортну, хоча й від вітчизняної не відмовлялися. такий одяг свідчив про певний статус господаря, недарма ж співали: «Мои друзья хоть не в болонии, зато не тащат из семьи...»
Попри те, що місцем народження цього виробу, з огляду на назву, вважали Болонью, спочатку оригінальні плащі доставляли дійсно з Італії, але з портових міст. Команди радянських теплоходів привозили їх для перепродажу масово, благо, у складеному вигляді болонья місця майже не займає. Швидко з'являться польські аналоги, потім виробництво матеріалу і нескладний крій освоїла вітчизняна легка промисловість, і болонья стане загальнодоступною. Найпоширеніший колір плаща болоньї 1960-х років — зеленуватий (причому, це колір був саме кольором плаща болонья, і описати словами його складно), синій (теж доволі специфічний), темно— і світло-коричневий, рідше зустрічалися й інші кольори. Разом з плащем продавалася косиночка з тканини болонья.

Фото: ria.ru
У світовій моді плащ болонья залишив малопомітний слід, і лише в Радянському Союзі став культовою річчю десятиліття. І коли в Німеччині вантажники надягали його як робочу уніформу, наші модники ще гордо демонстрували світові: дивіться, я в болоньї!
Ще один синтетичний матеріал, який залишився у спогадах модниць минулого століття: кримплен. Дівчата у 70-ті роки діставали відрізи й бігли до кравчинь, щоб ті пошили омріяну сукню. Влітку, коли спека, — сукню з короткими рукавами з кримплену. А хлопці шукали в продажу або теж замовляли в ательє кримпленовий костюм на випускний. Ще й до кольору була вимога: обов’язково електрик (відтінок синього)!

Фото: u-dev.ru
Усі ці писки моди об’єднує, скажімо так, недоречне використання цілком якісних і хороших матеріалів. Робочий одяг для захисту під час брудної роботи — так, нейлонові й болоньєві вироби цілком годяться (дехто й досі порається в них по господарству). Кримплен як текстиль для меблевої промисловості чи для виготовлення, скажімо, якихось сумок або чохлів — чому б і ні. Але для повсякденного одягу, ще й літнього...

Акцент на голову

Але були в історії нашої моди й не такі епохальні вподобання. От, скажімо, голова. Про зачіски не будемо — тут майже кожний новий стиль незвичний, тобто процес сприйняття більш-менш рівномірний. Та були часи, коли дуже модними вважалися перуки. Тобто, неважливо, чи потрібна вона через якісь об’єктивні причини — головне, щоб вона була. А ще краще, щоб їх було декілька. І от старшокласниця з розкішним волоссям іде у школу на вечір (тоді ще не було поняття діскотека) у перуці, а її подруги заздрять по-дорослому. Або ж мода на шарфи. Ні, не такі, що їх можна красиво обернути навколо голови. А звичайнісінькі чоловічі шарфи-кашне, тільки мохерові й обов’язково у клітиночку. Цей страшний дефіцит коштував з рук шалені гроші, придбати його можна було в «Берізці». Шарфи були червоними з чорним, зеленими з чорним.

Фото: stena.ee

Чого тільки не робили, щоб імітувати «справжній» виріб: фарбували ватин, начісували звичайні шарфи в клітиночку, але це були жалюгідні потуги. І ці шарфи жінки стали пов’язувати на голову. Причому багато хто — так, щоб лейбл був на лобі, мовляв, нехай усі бачать — фірма!

І всіляке інше

І буквально декількома словами про прикмети моди, які тоді проговорювалися про поганий смак власників, а нині здаються дуже дивними. Насамперед це були золоті каблучки. Ні, нічого поганого в золотих прикрасах ми не вбачаємо. Але коли у продавчині овочів з вуличного лотка на руках декілька масивних каблучок зі штучними каменями, і вона цими руками порпається у брудній продукції, — це вже щонайменше недоречно.
Далі — про взуття. Першими згадаємо чоботи-панчохи — модель, яка являла собою високі чоботи з м’якою халявою з жатої лакованої шкіри і гладким лакованим низом. У цілому взуття походило на гетри, надіті з калошами. Усе б нічого, але носили такі чоботи всюди і за будь-якої погоди. А зими в нас не такі вже й теплі.

Фото: hodor.lol

Або кросівки. Коли тільки вони з’явилися, жінки зітхнули з полегшенням: нарешті можна взутися зручно і мати модний вигляд. Тож і взували їх — і під класичне довге пальто, і під строгий англійський костюм.
Ну, а останній в наших спогадах пункт (але не в історії моди, звичайно) — це спортивні костюми з написом «Adidas» і турецькі светри з орнаментом. Доречно — не доречно, яка різниця! ВОНО в мене є — і цим усе сказано. Згадали?

Навколочудирнацькі байки

Віктор, водій: Кому як, а мені дуже сподобалася мода на світлі, майже білі колготки. Тоді дівчата ще носили міні. От їдеш, бува, провулками на околиці міста, ліхтарі, звичайно, стоять як предмет декору — не світять. І за таких умов стрункі дівочі ніжки (що й самі собою приваблюють погляд), від яких завдяки колготкам відбивається світло, тож виходить такий собі катофот, дуже сприяли безпеці руху.

Сергій, інженер: Мої батьки в 70-ті працювали на Півночі, тож мали змогу придбати фірмовий одяг, і джинси теж. Звичайно, я цим користався і нижче пояса відповідав усім модним вимогам місцевих хлопців. Тобто, джинси я на себе натягував (це слово найточніше відбиває процес) за допомогою мила і, як в анекдоті, якоїсь матері. І були вони, здається, на розмір меншими, ніж я носив, — інакше омріяного ефекту досягти не вдалося б. Через це я і перетворився на жертву моди. Сталося це так: літо, школа позаду, іспити у виш також, новоспечений студент поїхав на ставок, але забув взяти із собою змінний одяг. Скупався, а от плавки мокрі, додому в них повертатися не хочеться. Рішення просте: зняв їх, просто на голе тіло — джинси, й поїхав. Звичайно, в автобусі почуття дружнього ліктя проміж ребер й інших частин тіла — далі всюди. І в цій тісняві, після того, як учергове напружився, блискавка на моїх джинсах не витримала, і застібка розійшлася. Добре, що я був не сам, а з товаришем, той прикривав мене, приніс газетку й довів до дому.

Ольга, бібліотекар: У мене був дуже модний шарф, його довжина сягала метрів до двох, плетений уручну, меланжевий — словом, усе при ньому. І от якось я поверталася додому з інституту. Ця поїздка у годину пік у метро ледве не стала останньою у моєму житті. Натовп, який ринув у вагон, заніс туди й мій шарф, а мене залишив на платформі. Двері зачинилися, електричка почала рух... Але хтось таки побачив, що я потрапила в пастку, і все обійшлося.