Харків`яни, які стали авторами найкращих підручників країни

«Буквам різним дати лад та писати їх у ряд вчать у школі, вчать у школі, вчать у школі…» – дзвінкі дитячі голоси виводять улюблену шкільну пісеньку кількох поколінь.

Фото: newsland.com

І в пам’яті – чорні парти з відкидними кришками, тонке перо, яким дійсно писали в зошитах, і – підручник, акуратно покладений на куточок парти. Але ми рідко замислювались над тим, хто та як його писав. Тим більше ми не здогадувались, що доля авторів могла бути трагічною...

«Від відчаю і безвиході»

У підручника «Історія середніх віків» два автори. Обидва – вчителі харківських шкіл, обидва – люди зі складною долею, сповна пізнали несправедливість і гоніння. Григорій Маркович Донський – за те, що був євреєм (згадаємо про процеси проти «безрідних космополітів)», Катерина Василівна Агібалова – за те, що залишилася в окупації в роки війни.

  Фото: sovschool.com

Григорій Донський мріяв бути істориком з дитинства. Атестат зрілості отримав тільки в 1942 році й незабаром після цього потрапив на Північно-Західний фронт. В одному з боїв був поранений і довгі місяці перебував на межі життя і смерті. З госпіталю він вийшов улітку 1945-го інвалідом; війна вже закінчилася, і Донський, довго не роздумуючи, подав документи на історичний факультет Харківського університету. Вчитися було важко – не стільки тому, що багато зі шкільної програми було забуто, скільки тому, що постійно давали знати про себе поранення, часом приковуючи колишнього фронтовика до лікарняного ліжка. Але Григорій навчався наполегливо й завзято, весь вільний час віддаючи науковій роботі. Його захопила історія англійської буржуазної революції.

Григорій Донський закінчив Харківський університет з відзнакою і, попри успіхи в наукових дослідженнях, потрапив не в аспірантуру, а в харківську школу № 82. Паралельно з викладанням готує до видання книгу «Використання текстових таблиць у роботі над формуванням історичних понять» і брошуру «Вивчення питань робітничого і соціалістичного руху в курсі нової історії». Але навантаження в нього у школі було маленьким (зарплата вчителя тоді, як і зараз, залежала від кількості уроків на тиждень), і інвалід війни, незважаючи на свої відмінні здібності і до викладання, і до науки, ледь-ледь зводив кінці з кінцями. Його не покидало відчуття нереалізованості. Коли в кінці 50-х років оголосили всесоюзний конкурс на написання підручника з історії середніх віків, Григорій Донський, не вагаючись, вирішив узяти в ньому участь. Згодом в одному з листів він зізнається: «...Підручник мною писався на рубежі 50-х – 60-х років від відчаю і безвиході, бо я тоді усвідомив, що більше так жити і працювати не можу, що потрібен прорив з буднів у щось інакше. Це був пошук виходу з лабіринту, спроба напружити всі сили, щоб здолати долю».

Співавтором Донського з написання підручника була вчителька історії з харківської школи № 131 Катерина Агібалова. Учням вона запам’яталася як високоосвічена, дуже сумлінна жінка і відмінний педагог. Розповідали, що вона пережила важку сімейну трагедію. До війни вона навчалася в аспірантурі, і справа йшла до захисту дисертації. У неї був щасливий шлюб: її чоловік – молодий доцент – подавав великі надії в науці. Але почалася війна, і Агібалова не змогли евакуюватися: тяжко хворіла мати Катерини Василівни. Сім’я змушена була залишитися в Харкові. До міста увійшли німецько-фашистські війська. Після наказу німецької влади «всім жидам м. Харкова зібратися в колону і відправитися в район ХТЗ» чоловік Агібалової (він був євреєм) опинився в тій самій колоні. Його розстріляли в Дробицькому яру разом з десятками тисяч інших харківських євреїв. У повоєнні роки Катерина Агібалова працювала в школі: тих, хто залишився «при німцях», не відновлювали в аспірантурі.

Про те, як і де познайомилися і домовилися працювати разом Григорій Донський і Катерина Агібалова, історія замовчує. Через десять років в інтерв’ю нашій газеті (тоді вона називалася «Соціалістична Харківщина») Григорій Донський розповідав, що їм доводилося весь час бачити перед собою учня, сприймати все його очима. Довелося переробити величезну кількість монографій, матеріалів на іноземних мовах, збірників документів, дитячу та науково-популярну літературу – і все це у вільний від шкільних справ час. Автори працювали в одній «зв’язці»: постійно зустрічалися, обговорювали написані глави; кожний розділ переписували по кілька разів, щоб домогтися максимально чітких і зрозумілих дітям фраз. А ще – довелося підраховувати рядки, щоб кожна глава, залишаючись закінченим цілим, дорівнювала за обсягом іншим.

На всесоюзний конкурс було подано 14 робіт, серед них – і від відомих вчених. Підручник харків’ян виявився кращим. У 1962 році вийшло його перше видання, а через одинадцять років авторів висунули на здобуття Державної премії. Один з колег Катерини Агібалової, правовірний комуніст до мозку кісток, писав у всі інстанції листи про те, що давати Державну премію колабораціоністці – аморально. Проте, Донський і Агібалова премію отримали, а за підручником, написаним простими шкільними вчителями з Харкова, десятиліттями вивчали історію не тільки в нашій країні, а й в Польщі, Чехословаччині, В’єтнамі, Монголії, на Кубі.

«Геометрія» від генія

У математиків є премія Лобачевського, аналог Нобелівської: її дають най-най видатним (читай – геніальним). Олексій Васильович Погорєлов був лауреатом не тільки премії Лобачевського, а й багатьох інших премій з математики. Він був геометром, що називається, від Бога – а ще володів рідкісною для вченого здатністю розповідати про складні речі простою мовою.

Фото: twirpx.com

Син селянина з Бєлгородщини, Альоша Погорєлов опинився в Харкові, коли йому було 12 років: батьки бігли від колективізації. Тато влаштувався на ХТЗ, а хлопчик пішов до школи. Він виявляв особливі здібності до математики: у 16 років став переможцем математичної олімпіади, а через два роки – студентом математичного відділення Харківського університету.

Олексій був студентом 4 курсу, коли почалася війна. Його, кращого студента відділення, направляють на курси у військово-повітряну академію ім. М. Є. Жуковського. Під час навчання він їздить на фронт як технік і обслуговує літаки, а після закінчення Погорєлов працює інженером-конструктором в аерогідродинамічному інституті. Але бажання займатися теоретичною наукою, і конкретно – геометрією, виявилося сильнішим. Олексій Погорєлов вступає до заочної аспірантури механікоматематичного факультету МДУ. У 1947 році він захищає кандидатську дисертацію і переїжджає в Харків. Наступні п’ять з гаком десятиліть його життя було пов’язане з Харковом.

Фото: litopys.net

Уже через рік Погорєлов захищає докторську дисертацію, у 1951-му – обирається член-кореспондентом АН України, у 1960-му – член-кореспондентом АН СРСР, з 1961 року – академік АН України, з 1976-го – академік АН СРСР по відділенню математики. У Харкові він працював в університеті та ФТІНТі. Крім науки, займався написанням підручників – для студентів і школярів. Головне завдання, яке поставив собі вчений, – розповісти про наукові проблеми простою і доступною мовою. Повний курс геометрії, ним складений, охоплював із 7 по 11 клас. Причому в роботі над підручником він «зіткнувся» зі своїм науковим керівником Александровим – і підручник Погорєлова виявився кращим. Саме його підручник рекомендували як основний для загальноосвітніх шкіл, а по складнішому підручнику Александрова займалися у школах з поглибленим вивченням математики.

Так завдяки авторству шкільного підручника ім’я генія геометрії Олексія Васильовича Погорєлова стало відомим кожному школяреві.

 Читайте також:Як харків`яни новий, 1969 рік зустрічали