Як живі: унікальні квіткові скульптури створює наш земляк Володимир Каневський

Син режисера-автомобіліста

У 1951 році у харківського журналіста, колишнього фронтовика Арона Каневського народився син, якого назвали Володимиром. Щоправда, в цей час батько вже два роки як «переховувався» – перейшов на роботу в автошколу. У країні йшла боротьба з космополітизмом, двох друзів Арона вже посадили, і він, маючи за плечима освіту інженера-автомобіліста, отриману в ХАДІ ще до війни, вирішив «залягти на дно». Так що перші роки дитинства Володимира пройшли в доволі напруженій обстановці – і це попри те, що його батько мав чудове почуття гумору і ніколи не сумував.

Батько повернувся в журналістику – в журнал «Прапор», коли хлопчикові було 4 роки, – і далі було звичайне дитинство харківського хлопчини з інтелігентної родини. Чотири роки в «Рєпінці» (за наполяганням батьків), звичайна школа і 27-ма фізико-математична – хлопчикові дуже подобалися фізика і ботаніка, і зовсім не подобалися малювання і англійська. Але батьки настійно радили вступати на архітектурний факультет у ХІБІ: це одночасно і інженерія, і мистецтво. Володимир вступив, закінчив, працював – і навіть спроектував у Харкові (звичайно, в співавторстві з іншими) цілий мікрорайон, який зараз, до речі, побудований.

Але будувати стандартні коробки з деталей-шлакоблоків було нудно. І молодий енергійний архітектор в 1978 році виїхав до Ленінграда – йому здалося, що там він знайде більше можливостей реалізувати себе. Влаштувався у великий проектний архітектурний інститут, але і там не знайшов того, що шукав. Звільнився і потрапив під статтю про дармоїдство. Пам’ятаючи про долю Бродського, почав малювати плакати на Художньому комбінаті. А одного разу отримав замовлення на оформлення вітрин дегустаційного магазину «Нектар»: там потрібно було заповнити 26 величезних вітрин. Каневський помістив у вітрини багет, рами, а в них – керамічних чоловічків, що зображали сцени з історії виноробства від античності до наших днів. Він уперше зайнявся ліпленням, і робота мала успіх.

Потім розпочалась перебудова, а слідом за нею – загальний розвал, які не залишали можливості для заробітку. І в 1989 році Володимир Каневський вирішує виїхати з країни.

Піч на останні 300 доларів

В Америку він потрапив з Італії, де його кілька місяців тримали на карантині. Щоб заробити хоч щось – розмальовував циферблати армійських годинників. Приїхавши в Нью-Йорк, перше, що зробив, – купив на всі гроші піч для випалювання кераміки: побачив оголошення від якогось інтер’єрного дизайнера, що потрібно зробити дині з порцеляни. Це був перший досвід роботи з порцеляною, а першу квітку Володимир зробив через рік: це була, як він згадував, жахливої форми гвоздика, чомусь яскраво синього кольору. Наступною спробою стала конвалія. «Роблячи свою першу конвалію, я всю ніч сидів перед пічкою, бо ночами краща електрика – напруги більше в мережі. І я перемикав піч – її потрібно було регулювати вручну. А вранці, коли піч охолола, я побачив, що моя конвалія перетворилася на млинець», – згадував художник. Він сидів цілодобово півтора місяця, поки не навчився робити обпалення: фарфор узагалі матеріал примхливий і дає великий відсоток браку. А жити було потрібно – і Володимир намагався заробляти, роблячи речі з пап’є-маше. Грошей не було навіть на 5-доларовий тазик, і художник зробив його з картону, обклеївши сторінками глянцевого журналу. Дружина, не витримавши такого життя, пішла від нього. Десять років у Каневського пішло на те, щоб домогтися успіху.

«Я їх ліпив. І ненавидів»

Найпершу вдалу конвалію роботи Володимира Каневського волею випадку купив не хто-небудь, а знаменитий дизайнер Валентино Гаравані. А поштовхом до популярності стала стаття в журналі про художника, який створював квіти, «як живі». Незабаром відомі магазини, зокрема паризький «Діор», запропонували Каневському співпрацю. У 2011 році німецький фарфоровий Будинок Мейсен запропонував йому зробити авторську колекцію «Мейсен від Каневського».

«Я багато разів намагався кинути роботу з порцеляною. Спочатку ставився до цієї роботи без належної поваги, як до приробітку, – розповідав художник. – Мені дуже потрібні були гроші. Порцелянові квіти простіше було продати, ніж, наприклад, скульптуру. От я їх і ліпив. І ненавидів». І тільки через кілька років він зрозумів, що це може бути мистецтвом.

Сьогодні мистецтвознавці кажуть, що Каневському вдалося створити унікальні твори, а сам Володимир бачить своє завдання в тому, щоб створити такі квіти, щоб, проходячи повз них, в уяві людини відчувся запах, який супроводжує конкретна квітка. Найскладніше, як він стверджує, – це придумати спосіб, як робити той чи інший вид квітів. Наприклад, свій знаменитий бузок художник намагався створити роки три: застосовував різні способи, методики, щоб реалізувати задумане.

Його стиль – «обманка»

Стиль Каневського називається «обманкою» – його завдання ввести глядача в оману, викликати бажання доторкнутися до зображуваного предмета, змусити сприйняти зображення за реальність. Цей стиль дозволяє грати з об’єктами і вигадувати ті чи інші частини рослини, але поєднувати їх у такій манері, що їх сприймаєш як реальні. Наприклад, художник може дозволити зобразити хризантему з листям півонії.

На свої рослини Каневський садить гусениць, метеликів, крапельки роси, зображує зламані гілочки і вицвіле або пошкоджене листя для створення більшої достовірності і оманливого ефекту в глядача. Горщики і земля в них також виконані з порцеляни. Квіти і бутони, розфарбовані вручну, посаджені на особливий металевий каркас у вигляді стебел рослин з тонко прокресленими пелюстками. Хитромудрі комбінації пелюсток, крім художньої, мають ще і конструктивну функцію, виступаючи додатковою підтримкою всієї композиції – і тут досвід конструктора і архітектора допомагає художнику.

У піч за один раз поміщається доволі багато – близько ста квітів, тому вони потім довго лежать в ящиках і чекають свого часу. Потім, як розповідає художник, приходить ідея для металевої частини. І коли справа доходить до конкретної композиції – всі складові у художника під рукою.

Що стосується менеджменту, то ним займається друга дружина Володимира Едіта: у нього самого, як він каже, комерційні здібності – на двійку з плюсом. Вони познайомилися на вечірці, через рік одружилися і – створили успішний гармонійний союз, в якому є місце і почуттям, і бізнесу. Зараз Едіта, за визнанням художника, – це половина бізнесу.

Порцелянові квіти колишнього харків’янина купує еліта суспільства – це не тільки красиво, але і престижно. Відомо, що перша леді США Меланія Трамп подарувала скульптурну композицію «Квітуча троянда» дружині прем’єр-міністра Японії. А сам художник, наполягаючи, що створює не штучні квіти, а квіткові скульптури (відчуйте різницю!), весь час думає про те, щоб зайнятися чимось, не пов’язаним з порцеляною. У списку бажань у нього «ювелірка», скульптура і, звичайно ж, архітектура.

Читайте також: Містична жінка Андрія Вознесенського, або Як народився хіт з «Юнони та Авось»