Історії сільського життя Харківщини. Про лавочки, або На чому село держицця

Оце стоїло мені виучицця на дванАдцятки в школі, краснодіпломщиком закончити інстітута, проробить по професії, шоб тіки допетрати, шо є імєнно найменша одиниця ізмєрєнія общественного пространства в селові.

В городі то воно понятно – площаді, вулиці, парки.

І, мо, в селі хтось скаже, шо воно ж так само, тіки трохи не так.

«А як?», – спитаєте ви у нормального увєрєнного в собі селянина. А отвіте він вам: «А хотьбияк!»

Оце ж саме цінне качество в людині з села – у нього нічого не можна випитать.

Того ніхто сносного про фомірованіє обществєнного каркасу села і не написав. Бо:

Куди ідеш? – За кудикані гори.

Як діла? – По-троху.

Хто? – Дід Пихто.

Шо? – Капшо.

І так далєє. До бєсконєчності.

Того про село мало хто шо зна. І практічески нічого не понімає.

Но я вам розкажу. Бо чого ж оце і начав.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. На рибалку з Папком

Правільне, увєрєнне в собі село – то насільонний пункт з церквою (це ж і коню понятно).

Біля села розміщенні до десятка хуторів, звідкіль люди в базарний день і в неділю приходять до Слободи, шоб приціницця, поторгувати пелькою чи «заздравіє-заупокой, напричастицця». Вирядицця, щоб себе показать і людей подивицця.

Тоєсть село – це ядро жизнєнної активності цілої агломерації, навколо якого мотиляюцця купа хуторянських електронів. І тіки разом, в купі, вони як обща супер сила.

Потом прийшов Совецький Союз і рішив, шо хай на місці кожного хутора буде по колгоспу, а по селах, шоб їх було по читирі. Но про це я якось напишу отдєльно, бо дуже болєзнєна тєма.

То вернемося до мінімальної одиниці ізмірєнія общественной жизні села.

Шо воно таке?

Єслі роздивицця детальніше саме село, то воно ділицця на сотні, а сотні на кутки. Хотя дехто скаже, шо кутки – це шось отдєльне од сотень. Но тут можна і так, і так утверждать.

(Інтєрєсно, мєждупрочим, з якого іменно ви кутка, єслі вам пощасливилось вирости в селі? Я з Першої Яєшнівки.)

Но єсть самий мілкий размєр сільського общєствєнного пространства, це та «черепаха», на якій, єслі бути чесним, держицця вобще все в селі.

І єслі в Біблії «сначала було слово», то в селі «сначала була лавочка».

Про рівень питань

Той уровень вопросів, який піднімаєцця, і саме основне, шо і рішаєцця на лавці, – це просто небо і земля по сравнію з Верховною Радою. Та і ООН іногда зі своїм радбезом плете задніх.

На Першій Яєшнівці лавочки біля кажного уважающого себе двору, но біля нашого – вопєрвих під ясенком, шо сразу увєлічувало її популярність, і, конєшно, у нас сонячна сторона, того наша бабушка всігда з бронзовим загаром, шо, як ізвєсно, притягувало «блідих созданій» зі зворотнього боку вулиці.

І от єслі кажуть, шо за послєдніми научними іслєдованіями доказано, шо сердєчна мишца скорочуєцця, бо це електрический імпульс од мозгів.

То єслі в якийсь день не стане вечірніх посиденьок на лавочкі, то неясно вообще, чи на слєдущий день зутра можна буде цю мєсность впринципі називать селом.

Вечірні діалоги

Обично засіданіє на лавці начинаєцця чьотко після вечірнього серіалу «Дика роза», «Богаті тоже плачуть», «Рабиня Ізаура» + здоєна корова, помита дійниця, мокрий пожовклий цідильник вже провітрюєцця на шворці.

– Мусіївна, ти сьодні дивилась Санту Барбару?

– Та хай вона скисне. Сіки тому Сісі вже сєрій лижати в комі? Ну хоть би совість мав!

– Та й не кажи, воно ж видно, шо людина мучаєцця. І це ж треба, а Іден, та, шо менша його, ну любима доця, видно дуже бідкаєцця. Пережива.

– Страааашнееее.

– Оце, конєшно, судьба у людей.

– Та недайбог.

(Мовчки проважають очима Гавриловича, шо веломашиною повіз бадилля експерсету у двір, зелене таке і довге, шо даже прив’язане вздовж рами двічі і третій раз на багажнику всеодно тільопкалося по пилюці своїм віниччам сухого травневого вечору)

– А ти сону нажарила?

(Мусіївна достає своїми тоненькими з довгими пальцями долонями з карману передника жменю чорних сємічок)

– Укусний у тебе получаєцця. Чи ти його сахарИш, як вижарюєш?

– Вєр, ну ти таке як скаж. Та откуда того сахарю набереся? Може, хіба жаровня спід патоки не вимилася.

– Та липкенький. А дооообрий. В мене он вже й зубів нема, а твій і руками лущитиму.

(Мовчки три минути глазами провадили кагалу дітвори, шо пронеслася мимо в сторону Раї Великої, туди, до калонки, курява піднялась, як після стада биків)

– Уп’єть ці червотоки поперли на колгоспні черешні?

– Воно ж ще зелене!

– Та хіба ти йому втовкмачиш? Наїсцця от пуза, Швидка нападе, продрищацця ріденьким три дні, ото їм і буде наука. А так – хоть кіл на голові тиши.

– А ви колушки від Федюшків в цьом году поновляли по межі?

– Нуаякже. Вони ж з Харькова кожен год приїжжають і захажуюцця шагами мірять вздовж і в поперек. Це ж харашо, шо Гриша тин з сєтки натянув. Там багато другого не наміряш. Та год у год – одна й тасама історія.

(Федюшчиха підходе поздоровацця)

– Здрастуйте!

– Здрастуйте.

– А я оце з Слободи, ціплят купила під квочку. Та трьох вилупила, а я оце сєм ще докупила. Буде дванадцять бігать.

– Аааааа! Ну понятно

(Федюшчиха уходе з пищачою торбою пуцвірінків, торба така, котів бити можна, зшита з брезентини)

– От бач як вона щита! Три плюс сєм, дванадцять. Оце ж те саме й на межі.

– А де це вона в центрі наніч глядя ціплят набрала?

– У горобців настріляля.

(Лушпиння з сону летить за вітром від ясенка, як з крупоружки. Сіра гуска усєрдно перемацькує дзьобом кожну шолушнину, мо, де баба зжалілась і не злущила. Травень якийсь тяжолий получився, жарюка. Єсліб не вітер, то вобще жизні не було, жарень така цілий день стоїть, мухи хекають)

– Ти чула, шо Свірйонів троюродний брат Микола, шо в Микитівці живе, втопився в ставку.

– Татиииишооо!

– Еге. Шось чи рибу ловив і поліз кручок відчіплять в комиші, чи шершень ширнув, і він впав в воду, чи вєтка отчахнулась і по голові репнуло, но точно втопився.

– А ще ж зовсім не старий був. Сіки йому?

– 60 год.

– Оооооо! Даже на пенсію не спів вийти.

– Та некажи. Ще б жить і жить.

– Тай отож. Жизнь така непредвідєна штука. Кажеш, гадюка за мезинець укусила?

– Еге.

(З того боку вийшла з хвіртки Рая Величчиха, руки в дерті по лікоть, хустка трохи насунута на лоба)

– Рай, ходь до нас!

(Рая відмахує рукой і розвертаєцця до двору)

– Сьодні ж Миколи Чудотворця, шо вона заходилася?

– Так вже ж вечірня пора. І зірка вийшла. По церковному вже можна.

– Вона ж ще така до роботи і хлібом не корми, її шоб оце всадовИти рядом побалакать, легше рябця піймати за гузно.

– Легше-нелегше, а курей вчора покрав.

– Де?

– Та у Оксани, преставляш? Трьох. І оту красиву зозулясту.

– А хто тій Оксані дохтор, шо вона їм голови красним понамальовувала? Ще б стрєлками навела і попідписувала «Фатать тут!»

– Так у неї ж батько каноніром був. Може, передалося?

– Талант.

(Мимо проїхали на мотоциклі Великі, Свєта за рульом, Женька в колясці, прикрився чохлом і крєпко держицця за кольца на краю брезентини)

– Інтєрєсний у Свєтки старшенький росте, такий виснущщатий стає, як тіки на тепло погода піде. Хароший хлопчик. Я всігда по ньому оприділяю, коли помідори в город висажувать, шоб вже не примерзли.

– Полєзні у нас сусіди, шо не кажи.

– Та і вулиця у нас інтєрєсна, наче ями на ямах, і оце як хто проіжжа, то не поймеш, чи то він поздоровкався, чи просто яму піймав і зубами цокнув?

– Еге. Воно і не понятно, а всьоравно приятно.

(Мовчки наблюдають, як Оля Готвянська понесла банку з молоком в сторону баби Жені)

– Така ловка дитина.

– А хто то? Не розгледіла?

– Та Люби Готвянської менша.

– Якої Люби?

– Та ті, шо далі туди за Кацапкою живуть?

– Де?

– Та отамочки!!! Де Зорька строїцця, знаш? Так через два двори дальше.

– Ааааа! Гаращенків?

– Еге.

– Так ти ж зразу і кажи, шо ветєрінара.

– ОЦе йде, всігда поздоровкаєцця. Сразу видно, шо батьки воспитанієм занімаюцця.

– Не те, шо ота саранча, шо вчора у Свирів всю люцерну витолочила. Грали в хованки. Ти представляш?

– Та я б їх поховала по загривку.

– Віником по сраці.

– Сонешнини на них не фата.

– Гнала б оттуда, як Сидорових Коз.

– Хворостина по ним плаче.

– Рімня б харошого.

(Біля Різничків остановився Пазік, виходе Льоня з жінкою Вальою і дочка менша, зза калонки і старої яблуні не зразу розгледіти, чи з Наташою старшою, а менша метушицця, галаслива)

– О! Галі привезли на літо радості. То вона сьодні і не виходила.

– Ну це їй поміч приїхала.

– Як вона ж їх вигляда кожен раз.

– Буде тепер гріночки мастити все літо.

(На відстані кланяють головами з Льоньою і Вальою, цей сікундний ритуал єлі замєтний, но дуже важний. Це ощущеніє уваженія. Підкреслення продовження дружеских отношеній. Так обично дєлають на городах, коли через три городи здоровкаюцця. Чи єслі на другому горбі ярків узнав когось. Но з людьми на лавочкі здоровкацця треба полюбе. Бо це ж заслужені люди. Так сказать офіціальне журі, експертиза качества сільськой жизні)

– А де твій Грицько?

– Пішли з меншим купувать сітро. Пообіщав йому, а той взяв і не забув. Сірьога, він такий. Пам’ять хароша, видно бухгалтером точно буде. Ілі щитоводом. Це ж, представляш, пів года назад за вечерею діда уговорив. І оце січас напомнив. Бо в Сливці кажуть завезли.

– Пфу.

– Пфу.

– Пфу.

– Хароший сон, крупний.

(З двору вискочила курка і гайнула на пісок)

– А ну киш! Ди яка? Я кажу геть! Чи сказилася?

– Шо вони в тому піскові нашли?

– Та воно ж їм для піщеварєнія треба. Ото як пуп вичиняш, тих камінців там – ціла жменя.

– Так шо той жмені? А пісок весь пересеруть. Киш, я сказала!!

– Господи Милостивий, і придумав же таку тварюку.

(Курка, імєя сільнейшу нєрвну сістєму в світі даже ніразу голови не задрала, поки її проклинали за 5 метрів, мєлкий сіліціум летів, як з-під екскаватора, опустелюючи густий покрив шпоришу і калачиків)

– Ну ладно, Моть. Давай вже, наверно, розходитись, ще 5 минут і комарі з’їдять. І буряків ще біля ями треба нарізать на завтра.

– Завтра ж середа, поштальйонша прийде. Треба позвонить Василівні, шоб підходила на вечірню, бо і «Порадниця» буде, і «Промінь» і вобще Таня «справки наведе».

– Давай.

– Давай.

Про сенс посиденьок

Бабушка поправила ліву чулку, шо сповза з покручених артрозом колін, опираєцця на костилі, шо весь цей час стояли рядом обіперті до забора, і по-троху, шаг за шагом, пішла до скирти, там я вже викинув 6-8 штук кормових буряків, кажний, як кавун размєром, здоровенні такі, з оранжево-жовтим гузенцем, вже трохи підгнивші і підсохші, бо послєдні. Дощечка і ніж з круглою дерев’яною рукояткою і зітертим лєзвієм посередині напоготові.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про ліс, гриби та Воздвиження

Зараз вона почне нарізать до відра і позове мене посидіти з нею. Розкаже послєдні історії, свої невеличкі правила, як і шо треба робити, коли запарювати дерть, як копирсткою замішувати варене, коли сажати гірки: на повний місяць чи на ростущий, а поливати тіки наніч.

А я обізатєльно спитаю про її дєцтво.

А вона скаже, як обично: «Та нічого там й розказувать! Жили як жили. Главне, шо живі»

Іногда у мене складуєцця чьотке ощущеніє, шо в селі люди живуть, поки сущєствують внуки та свої і чужі клопоти, а село – поки є посиденьки на лавочкі увечері.

Лавочкові балакання – це латмусова бумажка качества жизні села, уровня комунікацій, передачі знаній, джерела сенсів сущєствованія.

Сашко Козіяр