Історії сільського життя Харківщини. Про торгово-економічні відносини, або Що таке «Брати»

Оце єслі ви думаєте, шо у селі торгово-економічні отношенія проісходять, як у всьому світі. То бистренько перестаньте читать руські книжки про правду та кривду і спитайте лучче у ваших родичів з області.

Мо, ви подумаєте, шо ото в базарний день приїдете в Козіївку і всьо побачите.

Та зузьки.

Базарь – це ж неповсєднєвна жизнь. Це її празник, це сільська соціальна Джомолумгма. Витівка, до якої готовляцця, як до сонячного затемнення, а послєдствія базарювань ше роблять гомону селом нєсколько днів, як хвіст комети небом.

Базарна пятниця – це наш мєсний фешн-вік, панк-двіж, хіпстер-джем і інші, Господи прости, шо тіки не попридумують ті гороцькі, аби не казать «базарювання».

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. На рибалку з Папком

Та єслі ви дійствітєльно хочете дізнацця, як вибудовуються базові торгові отношенія, на яких держицця усе у селі. То дальше історія іменно про це.

"Брати"

От представте, шо Козіївка – це ціла общность людей, шо століттями витесувала фуганком практики свої отношенія, і вони блистять на сонці, як держак на вила з акації. Де міжродинні звязки вивірені й логічні, де всі можливі потребності опробовані і винесені в абсолют.

Так з усим.

Так і з куплянням (від банки молока до теляти):

Вопервих, у нас то називаєцця «Бра́ти», і ніхто не акцентірує увагу на грошах.

Подруге – перед тим, як взяти, передує сірйозний персональний і соціальний аналіз всіх характеристик «продукту».

По-третє – такі отношенія більше похожі на довгосрочну підписку на сервіс, ніж просто одноразове.

Єслі ви якось захочете понять, шо таке «брати» і сублімірувать під козіяра.

То треба здєлать так.

(Дальше текст від першого лиця. Мотя Степанівна живе на Прогоні, зразу за криницею по шляху, ворота такі зеленкуваті, двоє синів (старший і запасний), чоловік кроссекторальний спеціаліст на грані механізації по майстерні, агрономії по городині, золотих рук по хазяйству і льогкого запою по суботах)

(Стрілись на шляху біля ветлічебниці)

– Здрастуйте, Григоровна.

– Здрастуйте.

– Як ваше здоров’я?

– Вам такогож.

– Ваші слова б та в Богу в вуха.

(Три сікунди мовчання з серйозним прищуром в горизонт, видно, ждали поки сообщеніє долетить до нього)

– А шо ви з Гори йдете?

– Та оце ж з базарю.

– І шо там сьоні?

– Та Богодухівці такі бублики привезли. Їхні оці – Соболі. Укусне таке з молоком їсти. Взяла в’язку.

– А які новості чули?

– Та нічьо такого. Оце тіки балакала з Катью Макаренковою, і вона каже, шо у куми її, Галі Москаленкової, з Сороківки, ну та, шо в столовій в садіку поварихой робе, корова в березні отелилась двойньой, представляєте. І воно бичок і теличка, як дві каплі води, одне пятнисте, а друге – тож.

– Шо вобще зеркально одинакові?

– Та я не бачила, а люди кажуть, шо даж збоку пятно чорне у обох, як Африка. Усе-усе по контуру совпада. Тіки у бичка без Мадагаскару.

– Оцеда.

– Та оцеж.

– Інтересно.

– Еге

– Так і шо?

– Ну оце думаю корову мінять, бо наша вже вобще єлі ноги волоче. Стара вже.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про ліс, гриби та Воздвиження

(Пять сікунд мовчання, як наче в прискореному режимі передивились всю жизнь Мані, від того, як з Любівки привезли жигульом, і вона, як свєтська львиця, довго виставляла першу ногу з откритих синеньких дверей «копієчки»)

– Ваша Маня?

– Еге. Жалко – страшне. Та воно ж жизнь – шо поробиш.

– Та й не кажіть.

– Та отож. А Москаленчихи корова така хароша, в наш гурток водять. Та така гарна, молочна, покладиста.

– А як знаєте?

– Вєра Гаращенкова, їх сусєдка, каже: «Оце стою на грядках зрання, поки не по жарюці, то тиканку під нитку набираю в рядок, то помідор попасинкувати треба, а Галя у себе з хліва з ціберкою у правій, в лівій – ослінчик, а як йде, то спина в три погибелі, і ледь несе. Котів матюком розганя по двору, бо більше нічим, і молоко аж хлюпотить через вінці. Коти табуном усі її злегалися і попідногами біжать, верещать, як різані, два даж сознаніє тіряли. Таке, видно, молоко укусне хлюпотить.

– Оце такий удой, шо аж через вінця?

– Еге.

– Десятилітрова дійниця?

– І цинкована.

– Та ви шо?

– Та я ж кажу – дуж хароша корова і не задириста.

– Так і шо ви? Надумали чи нє?

– Та я зрання до вигону утром обично Олексія свого спроваджую, бо воно є шо попорати, а це мать сама піду. Треба пригледітись до Москаленкової Зірки.

– Завтра?

– Еге. Завтра з самого зрання. Поки й муха спить.

Завтра

Коли живеш на Прогоні, то корову гнати треба на вигін під гору, за Сороківську школу. І воно ж таке вранішнє діло – всігда чи моросливе, чи туман стелицця шляхом, чи гострі сонячні промені стелять тіні сливників та вишників по дорозі. Стараєся вести корову по обочині, бо по трасі в тумані хто отак візьме і прошмигне на москвичі нізвідкіля і внікуди, нефатало, шоб ще й підвезли. А Манька ж йде, як наче пливе корабльом, похитуючи шийой під ритм цокань ратиць об асфальтіруване. І йдеш ото за коровой чисто для підтверждження її велічія і поваги до її существованія. Пливем обоє на Гору. За поворотом на Навуселицю вже нєсколько хазяїв приєдналися зі своїми корветами в планні до пазьби, такіж самі красиві, в калошах на теплий носок, це шоб ви понімали, шо «крокси» у нас носили ше до того, як гороцькі поняли, шо то модно.

Перед самим вигоном той вобще: і з Листопадівки, і з Сороківки, і з Навуселиці хто, сходяцця. Гурток на голів з 30. Сьодні чергу пасуть Божки, харашо шо ось рядом й живуть. Сашко з Сергієм вже в снаряженіі з батогами, лискають об піщаника на повороті, «займають худобу».

А он і Галя Москаленчиха. Оце удача.

– Здрастуйте, Григоровна.

– Здрастуйте.

– Як ваше здоров’я?

– Та нічогенько.

– Ну слава Богу.

Дивляцця, як коров’ячі хвости щизають, провалюючись в туманні крутих ярків козіївської природи, туди дужче до Сібірівого ставка, в куширі.

– Та оце хтіла з вами побалакать.

– Кажіть, як не шутите.

– Та з чого й начать. Бідкаюсь вже не перший місяць, бо моя кормилиця, моя золота, моя надєжда і опора, моя сама лучча Маня вже трохи стала піддавать.

(Краєм хустки втерла мокрі очі)

Оце ж їй вже тринаццятий пішов. Тай серце болить то подумать, шо всьо. Збувати треба. Балакала з шабаями даж. А воно ж сім’ю без молока не кинеш напризволяще. Того рішили мінять.

– Ясненько.

– Так я чого до вас підійшла. Люди з Сороківки кажуть, у вас телята в цьом году знайшлися?

– Еге.

– І воно бичок і теличка?

– Та вжеж попідростали, я навіть від корови одлучила. Бичок – той практічески бузівок вже – недавнозірвався з прив’язі і Кайдашам зламав грушу стару на межі. Менше, мож, гризтимуться.

– Хай бог милує! Оце приклю­ченіє. А теличку собі оставлятимете?

– Та ні. Воно у нас хлів на дві корови, не підходе, бо воно зімой там і кури, і індики. ЗІрка – як піч усіх гріє. А як дві корови на зиму, то на голові один у одного сидітимуть.

(Мовчать пів минути, чи то шоб дати улягтися початому разговору у голові, чи представить це бременське зимування в Москаленчихи в хліві, чи бо Олексій Ризиняний мимо якраз йшов. І нічого йому брехні селом визбирувати)

– Галю, буду тебе просить дивицця теличку, бо хочу узяти на держання.

– Підходьте завтра зранку.

– Харашо.

– Договорилися.

– Давайте.

– Давайте.

Ранок

Зі станка на Мотю Степанівну дивляцця два великих чорних ока з величезними рісницями. Періодично мелькаючи вухом назойливу літню муху, теля стоїть, заглядаючи, як кіт зі Шреку. Тягне морду до рук, бо час вже їсти.

– Григоровна, а можна я покормлю?

– Та, конєшно, минуту.

Удіва велику чорну соску на битончик з вже звареним пійлом на мамчиному молоці. Степановна підставля. Хвацько хапа і сце, періодично підбиваючи головою, впершись на розставленні пе­редні й прогнувшись в попереку. І це не про Степанівну, а про теличку.

– А як назвали мале?

– Берізка.

– То вона й чорнобіла.

– Та й народилась на 9 березня. Представляєте, який празник мені тут був. Це ще та клопота пів ночі була.

– Та на 9 березня як народились, то можна було назвать бичка Тарас (гигикають).

– Та ні. Ви шо. Бузівка назвали Любчик. Бо як не підійдеш – все глаза строє.

(Берізка долизувала останнє, біла піна пузирями лізла й з носа, та вона не останавлювалась, хватка така, бідова)

– Григоровна, а теличка підбива так кріпкенько і на матір схожа. Тож зірка на лобі. Хароша вона у вас.

– Степановна, то як вам?

(Мовчання в минуту, чи то шоб дождацця доки теля досце, чи то шоб мислі уляглись)

– Та шо ж тут думать (голосно видихає з грудей послєдні сомнєнія). Будем у вас брати Берізку.

(Мовчання продовжилося, та це вже було прекрасне мовчання, тиша, яка наповнена впевненістю в застрашньому дні, і в радості, бо у селі зародився ше один соціальний зв’язок між родинами Москаленків та ЗахарчЕнків)

І так у всьому по селу.

Ляхові Беруть у Столових козиняче молоко у понеділок.

Гриненки у Божків коров’яче по середах.

Валентина Степанівна договорилась брати у Свірйонів вутяче яйце, бо дуже їй для жилудка підходе.

Афанасій Величко раз на два тижні бере у Байдали кролика свіжого. Дуже дієтическе, конєшно, воно в сметані получається в скороварці.

І в цьом "Бранні" заховане шось більше, аніж купляння. Тут й довіра, й взаємопідтримка, і порозуміння поміж козіяр. Перевірка себе в очах інших на свою придатність бути корисним в селі.

А як збратати Брання до Кумівства, Родичання, Сватання та Базарювання – то вся Козіївка получаєцця, як суцільне соціально-стале мереживо петриківського розпису. Сплетіння, які попробуй роз’єднай.

А у вас у сім’ї приходилось у когось шось «Брати»?

Сашко Козіяр