Кожна втрата – це дуже важко: командир роти з харківської бригади розповів про війну

21.03.2024 15:51 Суспільство
Фото: 92 ОШБр Фото: 92 ОШБр

Євген – командир роти в 92-й ОШБр. Чоловік родом з Донецької області. Там навчався в суворівському училищі, а потім вступив до Харківського університету імені Ярослава Мудрого та здобув юридичну освіту. Він міг не ставати до лав ЗСУ, але пішов через власні переконання та відчуття морального обов’язку перед країною.

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Разом із побратимами Євген боронив Харківщину, Луганщину та Донеччину.

– В армію я прийшов як командир взводу, офіцер, старший усіх груп. Мені поставили завдання, дали людей – і ми виконували роботу. Я з усіма однаково несу службу, сиджу в одному окопі, не в тилу, а поряд зі своїм особовим складом, на передовій позиції, грубо кажучи. За свою роту можу сказати, що вона найкраща. У нас навіть слоган є, його придумав наш зв’язківець: «все подобається, все влаштовує, радий служити». У нас найкращий колектив, – розповідає чоловік.

Євген говорить, що в їхній роті немає жодної людини, яка б не була на фронті. За цей час пережили чимало тяжких ситуацій.

– Багато разів були такі моменти, коли ти прощаєшся з життям. Але все добре, можливо, за нас хтось молиться, а можливо, така доля. І я намагаюся максимально зробити так, щоб у мене не було втрат. Бо кожна втрата – це важко. Дуже, – зазначає військовий.

Євген зізнається, що найбільше бажання – вибити з України окупантів.

– Я буду нести службу до останнього, допоки росіяни не підуть з нашої землі. Наскільки у мене сил вистачить. Головне – зберегти життя моїм солдатам. Невідомо, скільки ще триватиме війна, тому ми хочемо максимально підготувати своїх людей, – говорить командир роти.

Він додає, що за цей час кожен боєць став рідним: на передовій вони вже як одна велика родина.

– Мені багато хто радив не «прив’язуватися» до людей. Але як це можливо, якщо ти сидиш з ним в одному окопі, служиш з ним і ти йому повністю довіряєш? Звісно, коли ми переможемо, то всі будуть святкувати, але у перші дні хотілося б з’їздити на могили до загиблих бійців. Зараз такої можливості немає, бо це різні регіони. Але, пройшовши з ними достойний шлях, хочеться достойно попрощатися з ними, – каже військовий.

Раніше ми писали про Валерія з позивним «Воля» – військовослужбовець 113-ї окремої бригади Сил ТрО. На захист України чоловік став на початку повномасштабного вторгнення. Зараз боронить рідну Харківщину.

Та про 34-річного Максима – військовослужбовця 5-ї Слобожанської бригади НГУ. Чоловік нещодавно вилікувався від поранення, але продовжує служити і мріє про мирне сімейне життя.

А також про Андрія на псевдо «Ташкент», який проходить службу в прикордонній бригаді «Сталевий кордон» на посаді оператора-стрільця в одному з розрахунків спареної зенітної установки «ЗУ-23-2». Зараз чоловік захищає українське небо, а нещодавно він став дідусем.

Автор:
Ксенія Карпенко