Перші роки незалежності: яким було життя у глибинці на Харківщині

Без звільнень, а зарплату – худобою

Сільське господарство 90-х зазнало суттєвих змін: через перехід на рейки ринкової економіки сільськогосподарські підприємства втрачають обсяги виробництва продукції та шукають гроші для модернізації потужностей. Саме тому на фермі, де працювала Ірина Коваленко, замість зарплати у грошовому еквіваленті вона отримувала телят, поросят або якість продукти. Затримки з виплатою грошей траплялися, але при цьому штат не скорочували.

«Ситуації бували різні, але якось знаходили вихід з них», – зазначає вона.

Пенсіонерка розповідає, що не всі проблеми, як стереотипно вважають деякі люди, у 90-х роках виникали саме через економічну нестабільність. Наприклад, на фермі, де працювала зоотехніком Ірина Коваленко, ускладнило загальну ситуацію масове зараження корів лейкозом. Це важке захворювання уражає не тільки худобу, воно заразне і для людини. Тварин намагалися лікувати, возили в Полтаву на проведення діагностики та навіть проводили щеплення, але все виявилось безрезультатним.

Новину про те, що Україна отримала повну незалежність, Ірина Григорівна сприйняла неоднозначно.

«Якось трохи навіть було лячно від цього, не знали, що нас очікує, а потім уже звикли», – пояснює пенсіонерка.

В особистому житті згадує лише позитивні зміни: у 90-ті роки дочка Лілія здобула освіту й вийшла заміж, а сини-близнюки Олександр і Сергій закінчили школу та пішли служити в армію. Спільними зусиллями великій родині вдалося добудувати дві кімнати у будинку, де вони проживали.

Думала про родину, а не політику

Для Надії Кушвід 90-ті роки відзначилися різноманіттям подій. На роботі зберігалася відносна стабільність: жінка працювала дояркою і більш-менш регулярно отримувала чесно зароблені гроші. Колег Надії Федорівни не звільняли, і штат залишався повністю укомплектованим. На життя не нарікали.

«Про незалежність ми особливо не замислювалися. Що там буде наперед, не загадували, просто жили та працювали», – каже вона.

«Рясним» на зміни видався для Надії Федорівни 1995 рік: вона пішла на пенсію в 50 років, справили весілля обидва її сини, Іван і Віктор, та народилася онучка Яна.

На думку селянки, за 30 років життя в Україні покращилося: збільшилися зарплати, заможних людей стало більше, нема такого дефіциту, який пригнічував у 90-ті роки, та багато іншого.

«Думка кожного має значення»

Однією з найбільш чутливою до змін у країні виявилася бюджетна сфера. Голова ветеранської організації села Благодатне Варвара Ткаченко розповідає, що в 90-х роках працювала завідуючою Валківського територіального центру із соціального обслуговування пенсіонерів. Під керівництвом Варвари Никифорівни було 25 працівниць, у кожної по 8‒10 підопічних. Після проголошення незалежності України змінилося підпорядкування установи. Почалися непередбачувані труднощі: кілька років поспіль критично не вистачало грошей на зарплату. Періодично соцпрацівників переводили на 0,5 ставки з міркувань економії. Але територіальному центру вдалося «достукатися» до вищого керівництва в Києві, і установа отримала фінансову підтримку для повноцінної роботи.

«Після того як ми стали незалежними, насамперед відчули покращення в тому, що в селах тепер можемо вирішувати багато питань самостійно, на місцях. Думка кожного має значення», ‒ пояснює Варвара Ткаченко.

Педагог в завуч школи в минулому, Надія Дурова в 1990 році переїхала з чоловіком із села Серпневого до села Благодатного. Проголошення незалежності сприйняла позитивно.

«Сподівалися на краще життя, все ж таки Україна була економічно однією з найбагатших країн колишнього СРСР. Саме тому голосувала за незалежність упевнено», – ділиться спогадами освітянка.

ЇЇ дочки Ніна та Олена на початку 90-х закінчили школу. Родині треба було планувати їхній вступ до вищих навчальних закладів, а грошей на ці потреби не вистачало. Щоб підняти на ноги дочок, тільки-но отримавши статус пенсіонерки, Надія Дурова була вимушена повернутися працювати у школу.

Додавали переживань складні хвороби родичів, на лікування яких теж необхідно було десь шукати фінанси.

«У 1996 році заміжня дочка народила сина, а в нас саме холодильник вийшов з ладу. Добре, хоч вона отримала декретні, які ми витратили на купівлю нової техніки», – згадує педагогиня.

Повертаючись думками у 90-ті, Надія Василівна найбільше шкодує про те, що українцям не вдалося зберегти важливі підприємства. Проте сучасність її тішить розвитком технологій, відкритими кордонами та безвізовим режимом, про що в період радянської влади в Україні можна було тільки мріяти.