Знаю сам – навчу тебе: інструктор з бойової підготовки про роботу

Історію чоловіка розповіли у відділенні інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України, повідомляє медіа «Слобідський край».

Єнот в армії з 2018 року, проте перед повномасштабним вторгненням мав невеличку перерву. Але після початку великої війни ухвалив рішення, яке підтримала вся родина – повернутись назад до війська. Чоловік брав участь у боях на Харківщині: Пришиб, Ізюм, Балаклія. Потім був залучений на ротацію у Серебрянський ліс, поблизу Кремінної, там був старшим позиції.

– Почався масивний мінометний обстріл. Прилетіла 120 мм міна, дим, іскри, туман. Коли трохи розсіялось, тримаю руку в руці. Таке відчуття ніби рука відірвана по саме плече. Я її повністю не відчував. Товаришу кричу: «Мені відірвало руку!».. На що він мені: «Наклади турнікет!». Випадково почав ворушити пальцями й думаю: «Ото я сильний! На відірваній руці ворушу пальцями!» Я потім зрозумів, що рука на місці. Товариші, які були поруч, теж трохи розгубилися. Кажуть: «Що з тобою робити?». Я вже трохи прийшов до тями і кажу: «Що ви бачите? Дивіться на мене, кажіть, які поранення?». Кажуть «Шия». Кажу: «Тампонуйте!». Я повністю розказав усе, що зі мною робити. На евакуації в лікарні вияснили, що пробиті обидві легені, – згадує гвардієць. 

Єноту надавали допомогу люди, яких він сам навчив, тож він не тільки лишився живий, але й обійшлося без ампутацій.

– Тактична медицина – це надання допомоги, банально, на полі бою. Коли ти отримав поранення, ти маєш знати, що зробити, щоб зберегти своє життя та свого побратима. Як показує практика, медик просто фізично не може всім відразу надати допомогу. Кожен повинен уміти накласти турнікет, зупинити масивну кровотечу, затампонувати поранення, усунути пневмоторакс, накласти ту наклейку. Лікарі сказали, що мені дуже пощастило з побратимами, і до того ж сам я хлопець невеликий, тому прийняв менше уламків. Я тоді був без кевларового захисту шиї. Довелось обирати між захищеністю та мобільністю. До позиції йти до восьми кілометрів, з екіпіруванням, додатковим боєкомплектом, водою, їжею… А я ще собі набирав додаткову медицину. Мій рюкзак після поранення розійшовся по позиціях і ще врятував декілька бійців, – каже Єнот. 

Чоловік вчив гвардійців тактичній медицині до і після повномасштабного вторгнення. Каже, що це кардинально різний досвід. Підготовка сильно змінилася.

– До повномасштабного вторгнення одиниці інструкторів мали інтенсивний бойовий досвід, хоча й війна тривала декілька років. Тому більшість розповідали «як пише книжка». Зараз інструктори все розповідають з власного досвіду. Те що самі пережили та відчули. І це має більший ефект. Особливо це стосується випадків, коли вчиш тих людей, які щойно потрапили до армії. Більше уваги звертаємо на практичне відпрацювання навичок. Вчимо людей, щоб вони працювали самостійно. Щоб відчули, як це затягнути той же турнікет, затампонувати. Зараз кожен з нас розуміє, що потім, можливо, не буде часу «підтягнути знання». Потрібно навчити цього тут і зараз, – зазначає інструктор.

Зараз найчастіше бійці отримують осколкові поранення. Це означає, що у ворога досить велика кількість мінометів, снарядів, мін, каже Єнот. Вони здатні просто безперервно вести обстріли, внаслідок цього виникають важкі уламкові поранення, поранення кінцівок, бо вони ніяк не захищені. Робота інструктора досить складна, ділиться Єнот, бо провести заняття для декількох груп, коли на вулиці + 35 – задачка із зірочкою.

– Буває, що люди думають, що вони завжди будуть цілі та в безпеці. Насправді так не буде. Війна все розставляє на свої місця. Нещодавно був у магазині. Ззаду покликали, повертаюсь – бачу знайоме обличчя, до мене просто підходять і кажуть: «Дякую, я зараз на реабілітації після поранення, нещодавно повернувся з бойових, те, що ви нам розповідали, я використав і врятував себе і життя побратиму». Тоді прийшло розуміння, що насправді до кожного можна знайти ключик. Навчаючи когось, я чужими руками рятую життя. Отже, знаю сам – навчу тебе, – говорить військовий.

Раніше ми писали про Миколу – танкіста 92-ї ОШБр, який до повномасштабної війни він працював рятувальником, але й мав військовий досвід – три роки служив за контрактом. У перші дні великої війни він без вагань вирішив, що потрібно повертатися до війська.

А також про 22-річного Максима з позивним «Бумер» – старшого солдата та старшого кулеметника одного з бойових батальйонів 5-ї Слобожанської бригади Національної гвардії України. З перших днів повномасштабного вторгнення він боронить Україну, а нещодавно його представили до нагородження медаллю «За врятоване життя».

Та про молодшого сержанта Віталія з позивним «Бур» – військовослужбовця 120-го окремого батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ. Йому 50 років, у нього є дружина та троє дітей. Та попри це у 2023 році чоловік добровільно доєднався до війська, каже, що по-іншому вчинити не міг.