Поранення, загибель односільчан, руїни сестриної хати: історія жительки Ізюмщини
У селі Співаківка, що на Ізюмщині, мешкає Надія Степанян. Під час окупації до її хати був приліт, який ледь не коштував їй руки. Тільки після цього Надія зважилася виїхати. Наразі жінка потроху відбудовується на своєму обійсті. Крім роботи в бібліотеці, веде сторінку в соцмережах, де викладає матеріали про найголовніші події села і старостинського округу.
До своїх – на надувних човнах
Уже 24 лютого над хатами співаківців летіли ракети. Вони з острахом відстежували траєкторію польоту і задавалися питанням: куди ж вони летять?
Попри тривожну обстановку та віддалені вибухи, співаківці від першого дня війни до четвертого березня ходили на роботу. На зміну звичним професійним обов’язкам прийшли нові: люди збирали теплі речі для чоловіків з тероборони, які стояли біля Заводів – адміністративного центру старостинського округу.
– Наш староста завантажував машину і сам відвозив теплі речі та продукти хлопцям. Люди робили щедрі внески для захисників і харчами, і одягом. Старості вдалося зробити дві ходки, а вже п’ятого березня був підірваний міст, що унеможливило проїзд до позицій тероборони, – розповідає Надія.
Міст був знищений і в Ізюмі, щоб зупинити ворога і не дати йому можливості просунутися до Барвінкового і рухатись далі у напрямку Лозової та Дніпра. Одночасно відсутність переправ позбавила місцевих, а також ізюмчан, які почали масово виїжджати з міста у пошуках порятунку, можливості перебратися на підконтрольну Україні територію. Шлях залишався один – на Куп’янськ, а потім через росію і країни Європи.
– Знаходилися відчайдухи, які намагалися прорватися, але намарно. Тож люди почали переправлятися на надувних човнах. Це було дуже ризиковано. Стояла весняна повінь, а тут ще й обстріли постійні. Утім ризикували. З іншого берега відкривався безперешкодний шлях на Барвінкове, – згадує жінка.
Були серед сміливців і удачливі. Група людей добралася до позицій наших артилеристів, ті довезли їх до Барвінкового.
Зв’язку майже не було, але рідні переймалися за своїх навіть із-за кордону. Час від часу до села на свій страх і ризик проривалися таксисти й волонтери. Надія згадує випадки, що батьки, аби порятувати своїх дорослих дітей, наймали «допомогу на колесах» телефонним дзвінком аж із Польщі.
Серед односельців пані Надії були смільчаки, які бралися вивозити людей. В один із квітневих днів вони наштовхнулись на російську ДРГ і були розстріляні. Це Артем Посунько та Ігор Боцман. Разом з ними загинула літня жінка, яка прикрила собою онуку, котра, попри поранення, вижила. Дивовижним чином урятувався третій із чоловіків на ім’я Михайло: осколок застряг у портсигарі.
– Це був страшний день, – розповідає про події півторарічної давності, які сколихнули всю Співаківку, пані Надія.
Ходили по продукти за 14 кілометрів
До хати Надії, де вони мешкали разом із чоловіком, дочкою і престарілим батьком, доєдналися спершу п’ятеро родичів, а потім ще двоє абсолютно чужих людей. Біда об’єднала всіх та заодно поставила перед новими викликами. Такий гурт потрібно було годувати. Продуктовий запас танув на очах, а поповнити його було нічим і нізвідки. У стресовій ситуації на пам’ять прийшла підказка: якщо рухатися лісом навпростець, то за дванадцять, максимум чотирнадцять кілометрів можна вийти до Завгороднього, села в сусідній Петрівській громаді.
Вузенька навісна кладка через річку приведе до самого Петрівського, до якого ворог заходив і тримав під постійним щільним вогнем, але яке було відкрите для в’їзду-виїзду. На пару з чоловіком Надія неодноразово вирушала у небезпечну подорож, аби закупитися продуктами.
– З тамтешніми волонтерами на рівні керівництва нашої Оскільської громади і нашого Заводського старостинського округу навіть укладалися, як я розумію, усні угоди на поставку гуманітарної допомоги. Пригадую, що 15 квітня ми отримали ну просто величезну «гуманітарку». І не тільки борошном-крупами, а й замороженими курячими стегенцями, рибними й овочевими консервами тощо. Уже наступного дня, 16 квітня, воєнна обстановка різко погіршилась, і доставка гуманітарних товарів припинилась, – розповідає жінка.
«Ординець, який прийшов убивати»
Повертаючись у думках до недалекого минулого, Надія згадує й тих, кого не стало через війну. Село Заводи, адміністративний центр старостинського округу, майже зруйноване. Війська рф обстрілювали його щодня з різних видів зброї упродовж місяця. А за два тижні до початку масованих атак ворога по Заводах сталася ця трагічна подія.
У ніч на 18 березня 2022 року в будинок, в якому мешкала родина Овередних, влучила, швидше за все, ракета. Володимир Овередний, його дружина Ольга, одинадцятирічний син Святослав, мати Володимира пані Валентина та їхня сусідка Світлана Галицька були в будинку. Двадцятидворічний Олександр, старший син Овередних, у момент прильоту вийшов надвір. На його очах батьківська хата склалася як картковий будиночок.
Сусіди кинулися на допомогу, та вдалося врятувати тільки Ольгу. Вона була травмована, її тіло було уражене опіками.
Володимир був однокласником Надії та колегою її чоловіка по роботі. Святослав, або Святік, як називали його вдома, частенько забігав до неї в бібліотеку, щоб узяти почитати чогось цікавенького. Тітка Валентина була доброю жінкою, за що її всі любили, а Світлана – її приятелькою.
Співаківка та Заводи завжди були як одне ціле: одна школа на два села, агрофірма. По-сусідськи здружилися, покумалися, а тут таке…
– Ця трагедія була першою в нашому окрузі і дала нам усім зрозуміти, що ворог, який зазіхнув на нашу землю, – бездушний ординець, який прийшов убивати, – зазначає пані Надія.
«Можу нею навіть писати»
Надія добре усвідомлювала, що виїхати вони можуть тільки через росію, але зробити це довго не наважувались через батька, прикутого до інвалідного візка.
У підвалі. Батько Надії на початку окупації
Виїзд прискорився, коли до садиби Степанянів стався приліт. Надії перебило праву руку в передпліччі. Якби поруч не опинилась її дочка-фармацевт і не наклала кровоспинну пов’язку, то невідомо, до яких наслідків призвела б ця травма. Часу на розмірковування не було, всі дев’ятеро членів однієї великої родини вирушили до Європи. У Німеччині Надії не тільки зберегли руку, а й добре розробили її.
– І хоча я маю інвалідність третьої групи, і рука не зовсім мені підвладна, все одно щаслива, що вона в мене є, і я, якщо недовго, то можу нею навіть писати, – говорить жінка.
У квітні цього року родина повернулася до Співаківки. Приїхати раніше не дозволяли вибиті вікна, перекошені двері, відсутність дров на зиму. Тож відкладали до тепла. За літо і хату, і обійстя, як могли, довели до ладу. У хаті знову багатолюдно, бо в сусідніх Заводах під фундамент знищений будинок рідної сестри. Надія прихистила її разом із сином.
Молодша сестра Надії Алла Троян на руїнах власної хати
Жінка клопочеться не тільки по господарству, а й повернулась, як сама говорить, до своєї маленької бібліотеки. Працює за невелику платню, бо має всього півставки, почувається по-справжньому щасливою вже від того, що вижила. Що лікарям удалося зберегти руку і навіть її функціональність, незважаючи на перебитий нерв.
Добро завжди зверху
Пережите змінило людей, але не озлобило. Війна війною, а в наближенні новорічних свят хочеться, щоб наймолодші співаківці почувалися щасливими. У старостаті до Різдва підготували подарунки. Поповнила подарунковий запас і уродженка села Галина Гайналій, яка вже понад тридцять років проживає у Закарпатській області, та з рідним селом зв’язку не втрачає.
– Наша землячка ніколи не поривала зі своєю малою батьківщиною. Вона в курсі місцевих подій, у соцмережах приєдналася до груп «Співаківська сільська бібліотека» та «Співаківський сільський клуб». Саме там я висвітлюю важливі події з життя нашого села, округу, громади. Звідти вона довідалася, що актив села за власні кошти готує подарунки дітям, та вирішила допомогти, – розповідає пані Надія.
Рішення дружини подарувати маленьким співаківцям свято підтримав і Василь Гайналій. Для всіх чотирнадцяти дітей віком від нуля до чотирнадцяти років, які зараз проживають у селі, були сформовані подарункові пакети з іменною листівкою всередині з побажанням від Миколая-чудотворця. Подарунки надійшли поштою.
– У подружжя Гайналій – четверо своїх дітей, а вони ще й дітям усього нашого села допомагають, – зазначає пані Надія.
Поважають співаківці за добре серце й односільчанку Валентину Фроюк. Вона дуже любить домашніх тварин. Після деокупації пані Валентина повернулася додому і помітила на вулиці бездомного собаку. Жінка дала йому їсти і відразу виклала фото на своїй сторінці в соцмережах. Не минуло й тижня, як по заброду приїхали господарі із села Степок Барвінківської громади. Він відразу впізнав їх і щодуху помчався назустріч.
Досі залишається загадкою, як пес подолав 20 кілометрів до Співаківки, та головне, що ця історія закінчилася щасливо.
Побільше таких щасливих історій прагнуть усі співаківці, як прагнуть миру та перемоги. Не порушуючи традиції, у центрі села встановили ялинку, сподіваючись, що 2024 рік стане роком втілення їхньої спільної найзаповітнішої мрії. Мрії всіх українців.
Нагадаємо, що війна застала подружжя Золотових з Руської Лозової Дергачівської громади вдома. Увісьмох, разом із сусідкою Танею і її родиною, рятувалися від обстрілів у підземному закапелку два на два.
Також нагадаємо, що пенсіонерка з прикордонної Токарівки подарувала військовим автівку.
Раніше ми писали, що встановлено особи російських військових, які застрелили дитячого письменника Володимира Вакуленка з Ізюма та жорстоко вбили ще трьох мирних жителів міста Ізюм Харківської області.
Тетяна Чмут, кореспондентка