Як жителька Харківщини заснула у пологовій залі, а прокинулася у підвалі

Усе своє свідоме життя Олена мріяла про маленьку донечку. У 38 жінка побачила на тесті дві омріяні смужки. Вагітність була складною, за станом здоров’я на породіллю чекав кесарів розтин. Батькам дозволили обрати дату народження первістка. На вибір давалося 4 дні з останнього тижня лютого. Олена хотіла гарне поєднання цифр, що складалося б з двійок – 22. 02. 2022. Але гінеколог вмовила не орієнтуватисяна красиві дати і обрати інший день. 24 лютого святкували іменини батька Олени, майбутнього дідуся дівчинки. Отже, на сімейній раді обрали наступний день – 25 люте. За дві доби до омріяної дати жінку поклали в пологовий на підготовку до операції. Наступного ранку почалася війна.

«Я думала 25 лютого буде найщасливішим днем мого життя, але не так сталося, як гадалося», – починає розповідь Олена Кротова. Це красива усміхнена жінка, їй 39 років, більшість з яких вона прожила у військовому містечку Лозової Харківської області. Частину розформували у 2010 році, після вибухів на складах боєприпасів. Батьки Олени на той час уже були на пенсії. Сім’ї дали квартиру в Пісочині.

– Я закінчила школу в Лозовій, мріяла про юридичну академію, потім – стати лікарем-стоматологом, але не судилося. Сім’я не мала таких можливостей, – розповідає співрозмовниця.– Я вступила в технікум медичного оснащення. Одночасно пішла вчитися на перукаря. Думала, «для себе», але це стало справою життя.

Кар’єра дівчини пішла вгору, юний майстерпочала працювати в столичних салонах краси і посідати перші місця на професійних конкурсах.

Ви можете їх знати

З майбутнім чоловіком Олена познайомилася у 2020 році. Спершу Ілля, який жив у Закарпатській області, запропонував дружбу у Фейсбуці.Соціальна мережа порекомендувала йому її контакт серед інших у рубриці «Ви можете їх знати». Олена запит прийняла. Близько двох місяців молоді люди переписувалися у месенджері. Передивившись фотографії Олени,Ілля закохався миттєво. Так і сказав другу: «Я на ній одружуся». Жінка ні про що не здогадуваласяі на початку особливо серйозно переписку не сприймала.

– На той час ми особисто ніколи не бачилися, – розповідає Олена. – В нас були спільні друзі. Як зізнався Ілля – йому зателефонував товариш і розповів про мене: «Гарна дівчина, вільна. Ти теж сам, придивися». А потім Фейсбук почав «підкидати» мою сторінку. Два тижні Ілля слав мені тільки смайлики (посміхається). На третій я не витримала і написала: «Може, досить? Може, поговоримо?». Так і почали спілкуватися.

У листуванні минув квітень, за ним – травень. Олена почала відчувати сильну прив’язаність, рідну душу. У червні Ілля приїхав. Менш ніж за місяць закоханий чоловік запропонував дівчині вийти за нього заміж.

Читайте також: Як житель Борової три доби добирався до Києва, щоб врятувати маму

8 липня закохані відіграли весілля. Рівно за рік після щасливої події Олена дізналася про те, що вагітна: тест показав дві смужки.

– Як ми чекали! Ми дуже чекали на цю дитину! Ми дуже цього хотіли! Готувалися.Були на сьомому небі від щастя! – згадує Олена.

«Я була в істериці, не знала, що робити…»

Спочатку вагітність протікала легко. Щаслива пара навіть поїхала відпочивати на море. Потім в Олени діагностували міому, а один зі скринінгів показав, що в дитини великий ризик виникнення хвороби Дауна. Жінка дуже складно переживала цю новину. Але не припиняла молитися і вірити в краще.

– На завершення всього наприкінці грудня я захворіла. Шалено ламало тіло. Як зараз пам’ятаю – це була ніч з п’ятниці на суботу. Викликала «швидку». Експрес-тест показавковід. Мене поклали на збереження. Упологовому треба було дочекатися ПЛР. Упалаті – 13 градусів. Я розхворілася ще більше. Ледь дочекавшись ранку, написала відмову і поїхала додому. Лікувалася там. Усі новорічні свята пролежала, – згадує Олена.

Лікарі давали невтішні прогнози. Вагітну жінку мучив сильний кашель. Зважаючи на всі показники, Олені призначили кесарів розтин.Операцію запланували на 25 лютого. За два дні до омріяної дати мене вже поклали у пологовий.Наближався найщасливіший день молодої сім’ї Кротових: поява на світ їхньої такої жаданої донечки.

– Це повинні були бути партнерські роди, де,поки мама ще непритомна під наркозом, новонародженого кладуть на груди татові. А 24-го зранку нас «привітали». Я прокинуласявід шалених звуків вибуху. Я була в паніці. Вагітна, сама, в іншій частині міста. Чоловік був удома, в Пісочині. Я дзвонила йому, батькам в істериці. Я не знала, що робити. Вони теж. Ніхто не знав, – з болем згадує Олена.

Персонал лікарні зреагував швидко. Всіх пацієнтів Центру і породіль зібрали і відвели у підвал. Там вони провели цілий день.

– Ніхто нічого не знав. Усі нервували, бігали. Спускалися в укриття. Вперше в житті в мене піднявся тиск – 160. Думала, не переживу, – згадує жінка.

День посекундно закарбувався в пам’яті

Олена згадує, ніч на 25 лютого була відносно тихою: вибухи було чути, але вже не так близько. Породіллям дозволили піднятися в палати. Пологи їй призначили на 9-ту ранку. Лікар була на місці. Всі готувалися до родів. На операцію приїхав Ілля.

– Ледь знайшов таксі. Нічого не їздило. Вже почалися проблеми з бензином. Думки кудись поїхати, народжувати в іншому місці не було. А куди їхати? Вийти з корпусу лікарні було страшно. Вирішили лишатися на місці, – говорить Олена.

Цей день посекундно закарбувався в пам’яті жінки. Прийшов анестезіолог. Олені ввели наркоз. У родильній залі жінка заснула, а прокинулася вже у підвалі. Роди пройшли без ускладнень. Олена народила здорову дівчинку: 2600 г ваги і 50 см зросту.

– Коли я поринала в наркоз, уже знов бомбили, – згадує співрозмовниця. – Було дуже страшно. Я так плакала. В мене німіла голова. Я дуже боялася, що не вийду знаркозу. Не знаю чому. Розплющую очі – я в підвалі. Лежу під крапельницею і дивлюся у стелю. Навколо мене медсестри бігають, говорять, щоб не лякалася, що все добре. Вони заспокоювали мене, а я їх. Питала про одне – що з дитиною. Де вона, де чоловік?Вони відповіли, що все добре. Дитина з чоловіком у сусідньому підвалі, там тепліше.

Як згодом розповів Олені Ілля, донечка народжувалася під звуки канонади. За 10 хвилин після того, як йому принесли дитину, всіх евакуювали у підвал. Згодом туди ж привезли Олену.

– Маленьку я побачила тільки наступноїдоби, коли нас підняли у реанімацію. Це було щастя, – ділиться співрозмовниця.

Читайте також: Руки взаємодопомоги: як громадам Харківщини знайти підтримку

Після родів Ілля поїхав додому. Повернутися наступного дня він уже не зміг. Громадський транспорт не ходив, через постійні обстріли таксі в 602-й мікрорайон перестали їздити. Знайти знайомих, які б могли привезти його до дружини, не вдалося. Заправки стояли пусті. Після порожнинної операції жінці потрібно було провести в лікарні 5 днів. По факту вона була там усього три.

– Я і в палаті була за 3 дні 2 рази. В один з них мені навіть пощастило помити дитину. В тамбурі. Між стінами. Під час намагання попасти в палату вдруге почався обстріл, – з жахом згадує Олена. – Всі ці дні я зрозрізаним животом бігала з дитиною на руках, з харчуванням, памперсами і всім іншим у підвал. Ліфти, звісно, не працювали. Пам’ятаю, як на другий день після родів мені сказали, що донечка пожовтіла і треба віднести її під спеціальну лампу, в бокс. Ми пробули з нею там рівно 15 хвилин. Почалися обстріли. Довелося швидко повертатися у підвал.

«Відкриваю очі – дитини немає»

З початком війни в родильному будинку почалися перебої зі світлом. Доставляти харчування теж не було можливості. Як могли допомагали волонтери.

– Привозили піцу, супи з ресторанів. Але їсти таке мамі, яка годує, тим більш після операції – самі розумієте. В мене був шматок сиру, я їла його з чаєм. У палаті лишилися передачі від рідних – я не могла піднятися туди фізично. Навіть поїсти бульйону, супу. Та іякби піднялася – їжу навіть підігріти не було де, – говорить жінка.

Від страху, який пережила молода матуся у підвалі, вона не може оговтатися й досі. Згадує, що були часи, коли обстріли не припинялися.

– Обстріли, обстріли, а над тобою в підвалі труби аж трусяться і гудуть, а ти лежиш після операції… Чуєш вибухи, дивишся у стелю і боїшся, щоб ці труби не впали, не роздавили дитину, про себе взагалі не думаєш, тільки про малечу, – з жахом ділиться Олена.

Молода мама розповідає, що одного разу впідвалі, на другий день після пологів, вона буланастільки вимотана, що просто виключилася:міцно заснула і не почула плачу дитини.

– Відкриваю очі – доньки поруч немає. Підвал – людей повно. Незрозумілих людей. А ми ж не самі були в тому сховищі. Не тільки пологовий: породіллі, хто на збереженні, медичний персонал. А й жителі навколишніх будинків, та що жителі, там навіть бомжі були. Війна всіх зрівняла, звела в одне місце, – згадує Олена. – Я в паніці біжу до медсестри. А вона тримає мою малу на руках. Говорить – вона так плакала, так плакала. А я не чула, бо була дуже втомлена. Це була дуже складна ніч.

Як у фільмі жахів

Наступного дня породіллям запропонували переїжджати в інший пологовий, що в центрі Харкова, або вертатися додому. У їхньому родбудинку, що опинився, можна сказати, в епіцентрі подій, були пошкоджені комунікації.

– Це не був день виписки. Виписувати потрібно було на 5-й день. Це був лише 3-й. Як їхати, я собі не уявляла… В місті обстріли. До того ж о 15-й годині дня починалася комендантська година. В батька у Пісочині зламана машина. Ми з чоловіком обдзвонили всіх, кого могли. Не було на чому виїхати.Страшний сон, – ділиться співрозмовниця.

За півтори години до початку комендантської години батьку Олени разом з її чоловіком удалося завести автівку. На радощах вони застрибнули в напівзламану «Ладу Калину» і стрімголов поїхали за новонародженою з мамою.

– Просто в чому були помчали. Навіть дитячі речі, які ми так старанно готували для виписки, не захопили. Та і яка виписка. Які там урочистості, – розповідає співрозмовниця. – Тато весь час переживав, що раптом зупиниться і без того зламана машина.

У палату до Олени прийшла її лікарка. Жінка допомагала з дитиною, годувала дівчинку, дивилася за нею, щоб у молодої мами була можливість зібрати речі. Раптом до лікарні приїхала «швидка»з породіллею. Екстрені пологи. Лікарка побігла в приймальне. Мати з дитиною лишилися в палаті самі.

– Гукаю персонал – нікого не знаходжу, мабуть, усі на родах. П’ять сумок, дитина на руках, розрізаний живіт. На той час на поверсі я вже лишилася сама. Понесла пакунки до ліфта – він не працює. Як їх спустити? Не могла нікого знайти. З дитиною на руках побігла в інше відділення, поверхом нижче. Попросила допомоги. Медсестри відразу підхопилися – взяли сумки, дитину, загорнули малу в усе, що могли, хапали всі ковдри, які тільки були: на вулиці було морозно. Допомогли спуститися вниз, – згадує молода матуся.

Жодних урочистостей, ніяких фото біля пологового – Олена вперше вийшла на вулицю з початку війни. Район було не впізнати.

– Як з фільму жахів, думала, що від побаченого просто з’їду з глузду. Розстріляні машини з людьми. Обгорілі, розбиті будинки. Я сиділа в машині і закривала собою дитину. Молилася, щоб ми цілими доїхали додому, –зауважує співрозмовниця.

Доньку назвали Мілою

З іменем донечки батьки не могли визначитися довго, навіть після народження дитини. Сімейні ради не припинялися. Тато малечі хотів назвати доньку Вікторією – перемогою. В цьому його підтримував дідусь – тато Олени.

– З ім’ям у нас вийшла цікава історія, – згадує жінка. – Уві сні до мене прийшов свекор. Я ніколи його не бачила за життя, він помер до нашого знайомства з чоловіком. І от він мені говорить – нехай дівчинка буде Ариною, а якщо народиться хлопчик – назвіть його Михайлом. Я тоді ще сама не знала, хто буде, – це були початкові строки вагітності. Але ім’я Арина мені дуже подобалося, я вирішила зупинитися на ньому.

Але все змінило неочікуване знайомство з маленьким хлопчиком. В родильному будинку поруч з Оленою на кушетці спала завідуюча гінекологічним відділенням. Разом з нею був син– 7-річний Даня. Співрозмовниця потоваришувала з хлопчиком, який дуже любив спостерігати за новонародженою і постійно цікавився, як планують назвати дівчинку.

– Я йому розповідала, що хочу назвати Ариною, а чоловік – Вікою. Але малий відмовляв: говорив, Віка – то несерйозні дівчата. З’ясувалося, так звали його перше невзаємне кохання, тому ім’я було визначене маленьким чоловіком як «погане», – посміхається Олена.

Наступного дня Даня підійшов до Олени із пропозицією. Він просив назвати крихітку Мілою.

– Вона така маленька, така міленька. Ви ж бачите. Всі лікарі так про неї говорять, – аргументував хлопчик.

Після повернення в Пісочин молода мама заспокоїлася, розібрала і розклала речі. Здавалося, що ось і омріяна тиша, і спокій. Батьки Олени тачоловік зібралися за столом: рідних цікавило єдине питання – яке ім’я дати дитині. Олена розповіла, як хлопчик у лікарні попросив назвати малу Мілою. Вирішили, що нехай так і буде.

Ввечері того ж дня ворог завдав удару по танковому училищу на Холодній горі Харкова.

– Вибух був такої потужності, що захитало наш будинок. 9-поверхівка за добрий десяток кілометрів від епіцентру події тремтіла, як листя на вітрі, – згадує жінка. – Я самегодувала доньку. Разом з дитиною забігла до ванної кімнати. Трусило все, ванна і унітаз «їхали» просто. Ми живемо в одному під’їзді з батьками, на різних поверхах: ми з чоловіком винаймали квартиру на 5-му, батьки у своїй на 10-му поверсі. Швидко зібралися, побігли у школу, в підвал. Там лишилися на ніч.

Унаслідок стресу пропало молоко

Вранці сім’я повернулася додому. Зібрали речі. Вирішили переїхати до мами друзів, у приватний будинок з підвалом. Там прожили ще 5 днів. Незважаючи на те, що в новій оселі було більш-менш тихо, Олена все одно не знаходила собі місця. Гарний і сучасний дизайн будинку, що збільшує простір: великі вікна, присунуті до них ліжка, – зіграв злий жарт – у війну в такому домібуло страшно. Але справжній жах жінка відчула в один з вечорів, коли над Пісочином, направляючи світло у вікна будинку, де отримала прихисток сім’я, літав гелікоптер.

– З настанням темряви я просто німіла від страху. Я не могла ні їсти, ні спати – нічого. Боялася. Завжди була напоготові: вдягненасама, вдягнена донька, нагріта пляшечка з їжею – молоко в мене на тлі стресу пропало. Із собою покладена каша, на випадок, якщо бігти до льоху, – розповідає Олена. – Поки ми жили у мами друзів у приватному секторі, одночасно шукали волонтерів, які б могли вивезти нас на більш безпечну територію – у Полтаву. Маршрутки не брали чоловіків – а без Іллі я після операції не впоралася б фізично. Дитину, речі треба носити.

Парі вдалося виїхати з Харківської області лише рано-вранці 6 березня. В Полтаві молодят з новонародженою зустріли дуже гостинно і привітно. Приїхали друзі, знайомі, волонтери. Привезли суміші, підгузки. В місті було тихо. Там сім’я прожила півтора місяця.

– Ми жили в моєї подруги. За тиждень до нас змогли вирватися мої батьки. Машину так і неполагодили, ризикнули їхати і на пів дорозіавтівка стала. Добрі люди допомогли і дотягнули автівку до Полтави, – говорить співрозмовниця. – Все було добре, поки не почали бомбити Кременчук і Миргород. Намбуло чутно вибухи, тому вирішили їхати далі. Перебралися у Черкаську область – до маминих родичів.

Критичні ситуації дитина переносила стійко

На початку літа чоловік Олени повернувся в Харків, треба було продовжувати працювати, утримувати сім’ю. Чотири місяці жінка з дитиною прожила з ріднею, але будинок виявився дуже холодним, тому наразі винайняли більш тепле окреме житло.

– Радість материнства я змогла відчути лише в Черкасах, – розповідає Олена. – Чітко це проявилося, коли дитині виповнилося місяць-два. Коли я вже розуміла, що ми в безпеці, все налагодилося, все добре. Я заспокоїлася. І змогла знову радіти життю. І життю своєї врятованої дитини. До того всі думки були тільки про виживання.

Співрозмовниця зазначає, що всі критичні ситуації донька переносила стійко, не плакала, була вірним членом команди.

– Донечка спокійно себе поводила, повний тандем. Коли було складно – вона була моєю помічницею. Всі ці дні плакала я – не вона, – ділиться молода матуся.

«Коли закінчиться війна, поперед машини буду бігти додому»

Зараз Мілі вже 7 місяців. Це усміхнена, щаслива дівчинка. Кожного дня вона росте, міняється, чомусь вчиться.

– Одного дня дивишся – дуже схожа на мене маленьку. Потім – схожа на тата. Кожен день різна. Кожен день різна поведінка, якісь зміни. Різний вираз обличчя. Дівчинка з характером росте. Якщо я забираю соску – вмикається ультразвук. Вона не плаче – вона кричить так, що ти не можеш не виконати її «прохання» (посміхається). Вона плаче, лише коли захоче їсти. От тоді це почує вся вулиця. А так – спокійна, позитивна дитина. Посміхається всім, усім рада. Постійна посмішка на обличчі, як в її тата, – тішиться Олена.

Міла вже вміє сидіти і обожнює їсти з ложки. Зрозуміло, що ложку тримає мама. Любить тріпати за волосся. Щипати за щічки і кусати за носика. До того ж вона народжена в рік Тигра і, як справжній хижак – любить дряпатися.

– Зуби теж у нас якось пройшли швидко. Ми дізналися про їх появу, лише коли Міла вкусила мене за ніс, і я відчула фізично, що щось почало «колотися», – розповідає жінка.

Найбільше молода мама мріє про те, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Вона дуже сумує за чоловіком. З дитиною Ілля спілкується по відеозв’язку.

– Мабуть, коли скажуть, що закінчилася війна, то я поперед машини буду бігти додому. Я дуже люблю свою сім’ю. Я так хочу повернутися додому і обійняти чоловіка. Я так довго мріяла, чекала, щоб в мене була така сім’я, такий гарний чоловік, прекрасна донечка, – зізнається Олена – Сподіваюся, що Ілля зможе приїхати до нас хоча б у жовтні чи листопаді, так хочеться побути всім разом. А може, і війна скінчиться раніше.