Втекли від окупації в покинуту хату і одружилися: історія родини із Циркунів

У листопаді 2021 року Наталі та Євген переїхали в будинок у Циркунах неподалік від Харкова. У лютому закінчили косметичний ремонт, з весни планували капітальний. «Ремонт, – сміється Наталі, – це щось постійне, незмінне у моєму житті». Їм знову довелося його робити після початку війни, але вже на зовсім новому місці.

Циркуни з перших днів опинилися на лінії фронту і в окупації. Світла в будинку не стало одразу, тож не працювали газова колонка та насос. Не було води, опалення, зник зв’язок. Дивом додзвонилися до рідних, які розповіли, що Харків бомблять дуже сильно.

Євген дістався до заправки, щоб купити бензин та обміняти гроші – банкомати не працювали, тож він платив карткою за тих водіїв, у кого була готівка. У маленькому магазинчику поряд із домом купив останні десять пачок гречки, десять пачок гороху та пару десятків упаковок локшини «Мівіна». Більше продуктів не було. Люди казали, що в магазині на трасі щось залишилося, але там уже стояли російські танки.

Наталі заклеїла вікна скотчем хрест-навхрест, бо постійно лунали вибухи та постріли. Добре, що був газ та колонка надворі, тож можна було набрати води і щось приготувати. Температура у будинку – близько +12, тому вчотирьох – Наталі, Євген, 5-річна донька Ріанна та неповнолітній брат Євгена, який приїхав погостювати, – розмістилися у спальні. Кімнату виходило нагріти до +15. Укривалися всіма ковдрами та покривалами, які були, вдягали все найтепліше: спортивні костюми та ще якийсь одяг зверху. Вдень ходили так само.

Наснився проспект Науки

Виїхати з Циркунів було неможливо, але родина вирішила спробувати. Бо вибухи лунали поруч, маленька Ріанна дуже лякалася і попросила навчити її молитися. Вони з Наталі вчили молитву і старалися лягти раніше, аби більше спати й менше хвилюватися.

1 березня Наталі наснилося, що вони дуже швидко їдуть абсолютно порожнім проспектом Науки в Харкові. Світлофори не працюють, сім’я на шаленій швидкості встигає пролетіти в останній момент.

У той же день спробували виїхати. Зібрали у машину бензин, продукти, інструменти, вудки, намет, якісь речі. Плюс їх четверо, кішка та вівчарка. Родині надзвичайно пощастило – росіяни контролювали всі виїзди, але розбитий блокпост після ночі ще не встигли відновити. Знайомі розповіли, що наступного дня окупанти розстріляли авто, яке намагалося виїхати з Циркунів тим же маршрутом.

– Проспект Науки був точно, як у моєму сні, – жодної машини, світлофори не працюють. Тотальна порожнеча, людей немає, – розповідає Наталі.

Прямували через Харків, тим самим проспектом Науки, а далі через Холодну гору на Пісочин. Кінцевим пунктом був хутір у Богодухівському районі.

Покинутий будинок: переродження 

Спочатку родина оселилася у флігелі друзів. Потім місцеві порадили подивитися покинуті оселі – на невеличкому хуторі у Богодухівському районі багато покинутих хат. Знайшли одну, де була піч та світло, в ній і оселилися. До війни тут жили лише в чотирьох будинках, а зараз зайняті близько 20 хат. Як зауважує Наталі, неоформлений будинок – не проблема, головне, не стріляють та не в окупації.

До речі, Наталі з Євгеном «познайомилися» з однією з попередніх власниць свого нового житла, Мотрею Петрівною, яка народилася в 1901 році. Вони прибрали її могилу, до якої давно вже ніхто не ходить. Пофарбували надгробну плиту, посіяли квіти. Хату побудували батьки Мотрі десь наприкінці XIX століття. Сама вона була дуже красивою високою жінкою. Прожила цікаве життя, мала кількох чоловіків та одного сина. Будинок заповіла жінці, яка її доглядала у похилому віці. Тій хата, мабуть, не знадобилася…

– У будинку були найнеобхідніші меблі, навіть два ліжка, але нас було четверо. Чоловік підійшов до виконання цього завдання творчо. У сусідніх покинутих будинках узяли двоє дуже старих дерев’яних дверей, з’єднали за допомогою дощок та додали колоди знизу замість ніжок. Вийшло велике двоспальне ліжко, дуже практичне та зручне. Відразу й не здогадаєшся, що там насправді. Потім знайшли цікаву вінтажну шафу. Дивно, що за багато років вона так нікому й не знадобилася. У тій же покинутій хаті був великий стіл на веранді. Якби мені хтось на початку лютого сказав, що в мене будуть такі пригоди і все це стане моєю реальністю, я б точно не повірила, – розповідає Наталі.

Отже, роботи для нових господарів у старій оселі було багато. Жінка зауважує, якщо маєш вправні руки та багату фантазію, можна знайти і зробити багато цікавого. У червні розібрали та знову зібрали піч, бо та почала диміти. Потім пофарбували стіни. Так почався черговий ремонт родини.

Зараз кімната та кухня мають вигляд зовсім не такий, як раніше. До війни в Євгена було рекламне агентство, у Наталі – онлайн-проєкт з діджитал товарами для фотографів та художників. Велике бажання жити в красі та затишку, фантазія, талант і хист дали свій результат: оселю не впізнати. Про те, як живеться на маленькому хуторі в старій хаті, Наталі розповідає в соцмережах. Її Телеграм-канал та сторінки у ТікТоці й Інстаграмі мають символічну назву «Естетика хутора». Численні підписники з інтересом дізнаються про тонкощі створення краси з того, що завжди під рукою. Наприклад, оформлення старого холодильника за допомогою паличок від морозива. Або відновлення старого дзеркала, перетворення звичайних коробок на кошики для інтер’єру чи прикрашання старих стільців шкіряними стрічками. На те, що виходить з рук Наталі та Євгена, можна милуватися й милуватися. Дуже красиво!

Справи хуторські

Напередодні повномасштабного вторгнення на Різдво з родиною стався цікавий і в чомусь пророчий випадок. Вони приїхали на дачу до друзів у майже запустіле селище на Харківщині. Люди там живуть у декількох старих хатах та нещодавно побудували ще декілька. Сусідом друзів був чоловік, який переїхав сюди з дружиною та донькою і оселився у покинутій хаті. Наталі розповідає, що тоді це її вразило, для неї це був справжній сюрреалізм, щось далеке і неможливе. А через півтора місяця вже вони з Євгеном оселилися у маленькій хаті на покинутому хуторі.

Цілком і повністю люди з міста дуже впевнено вписалися в хутірське життя. Саджають город, навіть завели кіз. Свої спроби вирощувати щось на городі жінка називає не такою успішною справою порівняно з козами. А ось про сад розповідає натхненно.

– Раніше я не встигала побачити, як цвітуть сади. Цього року навесні було все інакше. Як на уповільненій зйомці, здавалося, що вже місяць навколо все квітне. Час ніби гумовий, як у дитинстві, тягнеться й тягнеться. Абрикоси починали цвісти, за ними вишні та сливи, далі яблуні та груші… Здається, весь світ завмирає, коли дивишся на величезну гілку, засіяну білосніжними квітами з ніжним ароматом. На жаль, усвідомити, яка прекрасна українська природа, довелося на війні, – ділиться думками Наталі.

До речі, за словами жінки, кози – то окрема історія. Доволі весела. Першою їхньою козою стала Агата, господиня якої через війну виїхала з Харківської області. Рогата – справжня аристократка, але дама з характером. Сподобалася новим хазяїнам з першого погляду. Одразу пішла на контакт, слухняно залізла на заднє сидіння машини, де тихенько сиділа всю дорогу до свого нового будинку. На Агаті Наталі і вчилася доїти. Звичайно, заздалегідь пройшлася по сусідах та отримала теоретичні знання. Кожен ділився досвідом, як краще почати доїти, як мити, робити масаж, тримати і чим годувати в процесі. У всіх були свої секретики успішного результату – хтось козу прив’язував, хтось тримав за ноги, хтось розмовляв із нею. І ось для нових власників настав час практики.

– Завели ми Агату в окреме приміщення у хліві. Місця там небагато, дуже не розвернешся. Світла тоді ще не було, світили ліхтариком. Прив’язали її за нашийник і за кожну задню ногу, щоб не скакала. Чоловік тримає козу за голову, щоб не бодалася, брат світить ліхтариком, я намагаюся намацати вим’я. Перед цим помили, витерли, трохи погодували. Не знаю, хто більше був шокований від того, що відбувалося, – я чи прив’язана з усіх боків коза. Втім ми з нею домовилися, і процес хоч повільно, але пішов. Молока вийшло приблизно півсклянки, – сміється Наталі.

Наразі у них 5 кіз та козенята. З козячого молока роблять сир, про що із задоволенням розповідають підписникам. Діляться і тонкощами процесу виробництва, варіантами того, що додати в сир для смаку – паприку, прованські трави, часник чи кріп, пишуть про вишукані страви, які з ним можна приготувати. Нещодавно викладали пост про гарбузовий суп-пюре зі шматочками домашньої козячої бринзи, смаженими рижиками та гарбузовим насінням. Навіть звучить уже апетитно.

Зараз у хуторянки Наталі величезна проблема – цієї осені в лісі багато грибів. Тож що робити з тими тазиками, що вони назбирали, питання серйозне. Тому просить підказати їй цікавий перевірений рецепт.

Швидко стати на хуторі своїми Наталі та Євгену допомогли й сусіди. Подружжя говорить, що поруч з ними живуть дивовижні люди, яких у великому місті не буває.

– З першого дня до нас підходили й розпитували, хто ми, звідки, як доїхали. І одразу приносили щось із продуктів! Дід Коля тоді притягнув цілий пакет із домашньою морквою, цибулею, часником, чотирма баночками консервованих опеньків та баклажкою козячого молока. А тітка Валя принесла малинове варення та велику банку томату. Варто лише в когось щось запитати, як вам одразу докладно все розкажуть, порадять, поділяться досвідом, а потім ще й проконтролюють, як вийшло. Якщо хтось може чимось допомогти, обов’язково це зробить, – дивується Наталі.

Мрії про казкове весілля

Наталі та Євген планували одружитися у квітні. Щоб було велике свято, красиве плаття у нареченої, багато гостей та всі рідні люди разом з ними. «Весільний» план здійснили майже повністю. Стали чоловіком та дружиною 6 квітня. На весіллі Наталі була в спортивному костюмі, обручку Євген придбав для неї в таксиста, букет встигли купити, поки чекали свідоцтво про шлюб. Коли поверталися додому, чули, що десь неподалік щось прилетіло.

Мрії про казкове святкування весілля не змінилися. Важлива умова – щоб усі близькі та рідні були з подружжям у цей день. Бо «весілля № 1» святкували лише із сусідами, з якими дружать та підтримують одне одного. А ось у пункті про плаття можуть бути зміни. Підписники соцмереж Наталі подарували красиві українські сорочки. Молода сім’я не знає, де буде жити далі. У вересні, після деокупації, Наталі і Євген їздили в Циркуни, дивилися на свій дім. Жити в ньому зараз неможливо. Молодята зізнаються, що у будь-якому разі кидати свою нову хату на хуторі не збираються. Це недалеко від Харкова, тож буде непогана дача. Виїжджати за кордон планів немає.

– Я одразу не хотіла їхати за кордон, бо маю досвід проживання в іншій країні. Треба зважити на різницю менталітетів. Та й далеко від дому їхати не хотілося. Варіант жити на хуторі дуже складний, але й максимально творчий. Я можу пробувати будь-що нове, яке тільки захочу та зможу реалізувати. Хтось думає, що треба просто перечекати, а потім повернутися додому. Не варто, не можна нічого відкладати на потім, треба жити зараз, – впевнена Наталі.

Своє завдання в соцмережах Наталі бачить у тому, щоб показувати людям у складні воєнні часи, як жити сьогодні, створювати навколо себе красу і насолоджуватися дарами природи. Молодята вважають, що, навіть не маючи комфортних умов та затишного будинку, можна спробувати щось змінити, створити власними руками. Біль, руйнування, втрати, на жаль, ще будуть. Та неможливо поставити життя на паузу, воно триває, незважаючи ні на що. Пара ділиться, що серед найближчих завдань, що вони поставили для себе, – ремонт невеликої веранди.

– Не важливо, де ми, важливо, хто ми, – переконані Наталі та Євген. – Головне, щоб якнайшвидше був мир.

У молодої сім’ї ще багато планів, та й «весілля № 2» хотілося б скоріше відсвяткувати.

«Цей проєкт  реалізується в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу (https://ec.europa.eu/info/aid-development-cooperation-fundamental-rights_en). Його зміст є виключною відповідальністю авторів і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій»