Поранений боєць із Близнюківщини: Якщо буде треба, то піду воювати знову

Віктор Пилипенко має дружину Людмилу, яка хворіє вже 22 роки, та доньку – з нею життя розвело... Рідний брат чоловіка помер, тож опікуються ним та невісткою сестра Вікторія Дергачова і племінник Дмитро.

Пилипенку 52 роки. Чоловік свій трудовий шлях розпочинав у Лозівському вагоноремонтному депо, свого часу пройшов службу в лавах радянської армії, де був стрільцем, а з 1993-го до 2000 року працював завгоспом у Надеждинській школі. Потім знову повернувся в рідне депо слюсарем-складальником. З 2017 року почав їздити на заробітки до Польщі, де в місті Ополе працював на будівництві теплоелектростанції. Додому навідувався часто, бо на нього чекала хвора дружина. Так і котилося життя своїм шляхом. 26 лютого 2022 року Віктор повинен був їхати на роботу в Польщу, але почалося повномасштабне вторгнення армії рф.

– Прокинувся я вранці 24 лютого від вибухів. Якось відразу все зрозумів – війна.  25 квітня 2022 року отримав повістку і вже 9 травня був у навчальному центрі. Після короткотривалого навчання потрапив зі своїм стрілецьким батальйоном під ізюмські ліси. У нашій частині багато моїх однолітків було, тож, мабуть, життєвий досвід та обережність рятували нам життя, хіба що поранених щодня вивозили. Зараз триває війна артилерій, і від влучань ніхто не застрахований. Утім, ми рашистів вибиваємо потроху, бо тут наша земля. Вона й силу дає, – говорить Віктор. 

Підтримка від земляків 

Своїх земляків, які наразі захищають Україну від російської навали, підтримують односільчани. Валентина Лютенко, староста Квітневого старостинського округу, до якого входить рідне село Віктора Пилипенка Шевченкове Перше, разом зі своєю командою активних людей передавали на фронт харчові продукти, ліки, окопні свічки та маскувальні сітки. Та й зараз продовжують це робити.

– З перших днів повномасштабного вторгнення наш старостат допомагає і армії, і внутрішньо переміщеним особам. Серед активних жінок Тетяна Лимаренко, Поліна Вісич, Марина та Олена Гієнки, а ще чотири Наталі – Кірієнко, Рибалка, Коваленко та Вишневська. Їх не треба запрошувати до дій, бо самі пропонують свою допомогу. На території Квітневого старостинського округу проживають багато захисників, і наразі троє з них мають серйозні поранення, тож за сприяння Близнюківської селищної ради намагаємось підтримувати їхні сім’ї. Я особисто навідуюся до родини Пилипенків, знаю про їх потреби, тож, зважаючи на можливості, надаємо допомогу, – розповідає староста Валентина Лютенко.

А Віктор Пилипенко щиро дякує односельцям за те, що завжди готові простягнути руку допомоги. Щодо солдатської амуніції, то військовий Збройних Сил України запевняє, що держава повністю забезпечила його батальйон зручною формою натовського зразка та необхідною дієвою зброєю. 

Після Ізюма батальйон, де ніс службу Віктор Пилипенко, перекинули на Балаклійський напрямок, потім – на Куп’янський, де охороняли кордони області, а пізніше довгий час захищали територію між Авдіївкою та Донецьком біля шахти Бутівка. Однак найважчими і з найбільшими втратами стали бої за Бахмут, де Пилипенко був з жовтня до 21 грудня минулого року.

– Ми з хлопцями бачили пекло на землі, яке нам влаштували рашисти, але й ми з відповіддю не барилися. Про те, що пережив і що бачив, розповідати не хочеться. Росіяни лізли на нас, як сарана. Їх кладеш і кладеш, а вони звідкись нові з’являються. Жалю до них у мене нема не тому, що на полі бою я або переможець, або мертве тіло. Ненавиджу їх за те, що вони роблять з українцями. Я спілкувався з людьми після визволення Ізюма, говорив із жінками з-під Києва, які були в окупації. Те, що розповідають про дії окупантів ці люди, навіть слухати страшно. З нами воюють не просто вороги, то мерзенна нечисть, – говорить чоловік. 

«Хлопці мене під кулями витягнули»

21 грудня під час масованого танкового ворожого обстрілу було пряме попадання в бліндаж, сусідній з тим, де перебував Віктор. Чоловіка відкинуло вибуховою хвилею, на деякий час він втратив свідомість. Але тільки-но прийшов до тями, відразу поповз витягувати хлопців з того бліндажа.

– Тоді Івана вбило. Красивий хлопець, якому було лише 24 роки. У мене немає сина, тож він на фронті був за нього. Толковий, правильний юнак. Витягнув я його разом з Віталієм Козловим, а в Івана півголови немає, вже не повернеш з того світу. Інших почали діставати і надавати першу медичну допомогу, а тут знову міна зірвалася поруч – і все… Мене поранило в ліву руку, осколки зайшли в сідниці, а вийшли через живіт, усе нутро порвали. Зараз рука не розгинається, один осколок пройшов навиліт, два витягнули, а чотири ще в мені, бо чіпати їх не можна, – розповідає Віктор.

Уже в шпиталі аж після Нового року Пилипенку сказали, що витягнули його з поля бою, ризикуючи власним життям, Олександр Огаренко разом з харків’янином, ім’я якого Віктор не пам’ятає.

– Я вдячний хлопцям, що мене врятували, але це не дивно – я б так само вчинив, бо на фронті стосунки зовсім інші, ніж зазвичай, – дякує Пилипенко побратимам. 

Боротьба за життя

Далі пораненого повезли в Дружківку, потім у Краматорськ, у Дніпро, пізніше – в Житомир, а вже потім – у Близнюківський реабілітаційний центр. У кожному шпиталі лікарі боролися за життя стрільця Пилипенка, та головне, що боровся зі смертю він сам.

– Я не один, за мене хвилюються, мене рятують. Це дорогого вартує і примушує боротися за життя. Я зустрів чудових людей, лікарів із золотими руками – це завідувач відділення хірургії в Житомирській лікарні Віктор Перепелиця, хірург Роман Майштарм. Вони обіцяли, що знову оперуватимуть мене, і, можливо, я таки повернуся до більш-менш нормального життя, – каже Віктор.

Зараз він удома, готується до нових оперативних втручань, яких буде ще декілька, але в майбутнє дивиться з оптимізмом. Чоловік отримує заробітну плату від держави, дуже вдячний за допомогу селищній раді та старостинському округу, а ще постійно згадує тих, з ким разом воював, хто показав себе справжніми мужніми людьми.

Незважаючи на постійний фізичний біль, який зараз перевіряє на міцність тіло Віктора, він вірить у краще. Чоловік каже, що життя випробовує його вже не вперше.

– 6 січня мене привезли в Шевченкове неходячим, а зараз я ходжу без милиць і 20 червня знову поїду в Житомир, де обіцяють урятувати мені руку та розібратися з кишками (посміхається). Часу на роздуми маю багато, бо, зважаючи на теперішні фізичні можливості, тільки те й роблю, що скеровую дії інших. Тож бачу, що на фронті все зрозуміліше і простіше. Є ворог, є побратими, є рідна земля, яку ми нізащо не віддамо нікому, – впевнений житель Близнюківщини

Віктор каже, що війна, як лакмус, «розкриває» людей.

– Ті, на кого казали, що за ними тюрма плаче, ставали хоробрими воїнами, які мають честь та гідність. А деякі особи, які викликали в мирному житті повагу, на фронті показали себе боягузами. І це не лише велике розчарування, це – вірна смерть, коли за твоєю спиною немає тих, хто її прикриває. Але більшість людей відважні і є справжніми патріотами України, – зазначає Віктор Пилипенко.

Серед справжніх захисників жителі Близнюківщини, з якими Пилипенко торував воєнні шляхи, – це Олександр Огаренко з Надеждиного, який витягнув пораненого Пилипенка з поля бою, побратим Микола Онишко із Софіївки Першої – його було поранено 21 листопада 2022 року. Лікують поранення і Віталій Козлов з Лозової, і Сергій Репеха з Шевченкового Першого та командир Сергій Букальцев з Рудаєвого, який воює з першого дня повномасштабного вторгнення московитів. 

Стрілець з Близнюківщини Віктор Пилипенко вірить у Бога, але звик покладатися на себе та своїх друзів. Чоловік упевнений, що рік 2023 буде переможним, а якщо ні, то тільки-но йому дозволить здоров’я, одразу поїде у свій батальйон.

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.