«Батько» судової реформи: життя і наукова діяльність куп’янчанина Сергія Зарудного

Нездійснена мрія

Народився Сергій Іванович Зарудний у 1821 році в селі Колодяжне Куп’янського повіту (Дворічанщина, нині Куп’янський район) Харківської губернії в родині збіднілого українського дворянина. Його батько – підпоручик Іван Андрійович Зарудний, походив зі старовинного козацького роду, предок якого обіймав посаду Генерального військового судді за гетьмана Богдана Хмельницького.

У дитинстві Сергій хотів стати моряком, мріяв про вступ до Морського кадетського корпусу. Та цій мрії не судилося здійснитися. Через тяжке матеріальне становище йому рано довелося почати доросле життя. З 14 років Сергій почав самостійно жити в Харкові, де згодом також самостійно, без будь-якої допомоги вступив на математичний факультет Харківського Імператорського університету. Успішно закінчивши навчання, юнак поїхав до Петербурга з наміром влаштуватися на роботу в Пулківську обсерваторію. Але і цей його намір не реалізувався, і він опинився на цивільній службі.

У 22 роки Сергій Зарудний почав свою службу на скромній посаді помічника столоначальника Департаменту Міністерства юстиції. Тут до його рук потрапив циркуляр, розісланий по судовому відомству з пропозицією надати зауваження про недоліки діючого цивільного судочинства. Невдовзі до Мін’юсту почали надходити зауваження судових практиків, якими Зарудний живо зацікавився і найважливіші з них записував для себе та ретельно обмірковував їх. Це було для нього першою юридичною школою. Подальші службові відрядження в Європу, здебільшого до Франції, ознайомили його з «життям у правосудді і з правосуддям у житті».

Cкасування кріпосного права

У 1849 році Сергій розпочав свою роботу на новій посаді – юрисконсульта консультації Міністерства юстиції, а з 1857-го став помічником статс-секретаря Департаменту зі складання проектів законодавчих актів зі зміни засад судоустрою. З 1861-го по 1864 рік Сергій Зарудний займався розробкою питань судоустрою і судочинства в Росії і за кордоном. Був одним із головних укладачів «Судових статутів імператора Олександра ІІ».

Як автор головних засад цивільного судочинства, Сергій Зарудний був палким захисником гласності, усності і змагальності суду, суду присяжних, звільнення судів від будь-якого втручання влади, незмінюваності суддів і слідчих, запровадження адвокатури, рівності захисту і звинувачення в судовому процесі, вільної оцінки доказів, виборності деяких судових органів (мирових суддів). Усе це було запроваджено в результаті судової реформи.

Судова реформа для Російської імперії мала прогресивне значення тому, що нова судова система, розроблена нашим земляком, замінила собою дуже роздроблену систему судів – суди за станами, за родом справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі інквізиційного процесу, за закритими дверима тощо. Суди Російської імперії стали сучаснішими, цивілізованішими, гуманнішими і справедливішими.

Більшість основних положень судочинства, запроваджених ще в Російській імперії за ініціативою і наполяганням куп’янчанина Сергія Зарудного, діяли також у судочинстві СРСР, діють і нині в судочинстві України вже майже 160 років.

Cкасування кріпосного права, внаслідок чого 90 % підданих Російської імперії, звільнившись від кріпосної залежності, одержали свободу, також було здійснено за активної участі Сергія Зарудного в комісії з розробки селянської реформи.

Юстиція та поезія

Сергій Зарудний є автором таких юридично-літературних творів, як «Соображения и основные положения о гражданском и уголовном судопроизводстве», «Дело о преобразовании судебной части в России» в 74 томах, «Судебные уставы с рассуждениями, на коих они основаны», «Гражданское уложение Итальянского королевства и русские торговые законы». Сергій Іванович досконало володів французькою та італійською мовами. Це дало йому змогу зайнятися перекладами, і він видав свої переклади віршів Пушкіна, Лермонтова, Майкова, Кольцова і Жемчужникова, а також творів Бекарії «Про злочини і покарання» та «Пекло» Данте, які відрізнялися не лише точністю перекладу і красою мови, а й чіткими та дотепними коментарями до приміток.

Царський уряд гідно оцінив заслуги Сергія Івановича. У 1864 році йому було присвоєно цивільний чин таємного радника, що відповідало військовому званню генерал-лейтенанта. Наступного 1865 року за свої роботи з проведення судової реформи він був нагороджений орденом Святої Анни 1-го ступеня.

Сергій Зарудний був почесним членом Харківського Імператорського університету, Московського юридичного товариства, почесним мировим суддею Куп’янського округу Харківської губернії. В 1869 році юридичний факультет Харківського Імператорського університету заснував щорічну премію С. І. Зарудного за кращі наукові праці в галузі юриспруденції, а після 1884-го – в галузі кримінального права.

Титанічна, вкрай напружена і самовіддана праця підірвала здоров’я вченого. В грудні 1887 року він нарешті знайшов час, щоб поїхати на відпочинок та лікування до Франції. Але 18 грудня дорогою до міста Ніцца помер у поїзді на 67-му році життя. Похований був у Ніцці, до якої він так і не доїхав.

Мрію втілив брат

У Сергія Зарудного було вісім дітей. Найвідоміший із них – син Олександр Сергійович (1863–1934), відомий у Російській імперії юрист, присяжний повірений і адвокат, який брав участь у великих політичних процесах часів царизму як ліберальний захисник. Зокрема, він захищав підсудних на таких гучних процесах, як процес над членами Петербурзької ради робітничих депутатів, над одним із керівників Севастопольського збройного повстання 1905 року лейтенантом Петром Шмідтом, над євреєм Менделем Бейлісом, звинувачуваним у ритуальному вбивстві в Києві християнського хлопчика. Саме суд присяжних засідателів, упроваджений з ініціативи батька Олександра Сергійовича, під тиском неспростовних доказів повністю виправдав його підзахисного Бейліса.

Після Лютневої революції 1917 року Олександр Зарудний обіймав посаду спочатку товариша (заступника) міністра юстиції, а згодом і міністра юстиції в коаліційному Тимчасовому уряді Керенського, з яким, до речі, його поєднувала дружба. А ще він був куратором слідства у справі членів партії більшовиків, звинувачуваних у державній зраді, організації збройного повстання і шпигунстві на користь Німеччини. Він наполягав на арешті Леніна, який переховувався від слідства. Але великої активності у боротьбі з більшовиками не проявляв.

Другий син Сергія Івановича – Сергій Сергійович (1866–1898) – революціонер-народоволець, який неодноразово був заарештований за свою революційну діяльність, був висланий до Сибіру на 3 роки у справі про замах терористичної фракції партії «Народна воля» на імператора Олександра ІІІ.

Донька Марія Сергіївна, в заміжжі Гревс (1860–1941), закінчила Вищі жіночі курси, займалася педагогічною і громадською діяльністю.

Донька Катерина Сергіївна, в заміжжі Кавос (1861–1917), була художницею. Закінчила Академію мистецтв у Петербурзі та Академію Жюльєна в Парижі. Автор портретів Володимира Вернадського, Володимира Соловйова, Іллі Рєпіна, Максима Горького, Рози Люксембург.

А Морський корпус, про який так мріяв Сергій Іванович, закінчив його молодший брат Віктор Іванович (1828–1897) і став видатним моряком та педагогом, дослужився до звання віце-адмірала. Був вихователем і викладачем морської астрономії в Чорноморській флотській юнкерській школі. Ним було розроблено діючу і донині маячну систему освітлення морів.

Ще один його молодший брат, Митрофан Іванович (1834–1883), був також юристом. Закінчив курс в училищі правознавства, служив у Сенаті і Міністерстві юстиції.

Олександр Зубар, член Національної спілки журналістів України