В усьому винна риба: як курський чиновник став відомим слобожанським археологом

Курський чиновник

Миколі Вікентійовичу Сібільову довелося зазнати лиха як у дитинстві, так і вже дорослим. Він народився 9 лютого 1873 року на Чернігівщині, у Глухові (нині – Сумська область). Особливих статків у родини не було, але хлопчика віддали вчитися у Путивльську гімназію. Закінчити її Микола не зміг: він втратив батьків і можливості вчитися далі в нього не було. Замість гімназії він закінчив прогімназію в Глухові; першим місцем роботи стала посада писаря в училищі.

Старанний і тямущий, Микола Сібільов перебирається до Курська і двадцять років, з 1891-го по 1911 рік, служить у Курській казенній палаті цивільним чиновником. Зрештою він отримує чин надвірного радника (це прирівнювалося до звання підполковника в армії того часу); до нього тепер повинні були звертатися «ваше високоблагородність». Але за цей чин Микола Сібільов поплатився здоров’ям. Чоловіку було всього 39 років, коли він змушений був за станом здоров’я звільнитися – його почав підводити зір. Важко сказати, як би склалося подальше життя Миколи Сібільова, і мали б два міста в Україні – Святогірськ і Ізюм – музеї з унікальною колекцією, якби не його хобі.

Річ у тому, що Сібільов був завзятим рибалкою. Навіть більше, він підходив до цієї справи з наукової точки зору: виписував журнал «Наше полювання» і навіть там іноді друкувався. В одному з номерів Сібільов прочитав, що в річці Сіверський Донець поблизу Ізюма водиться рідкісна риба – срібний карась. Він приїхав порибалити – і закохався: в річку, в місто, в людей, та так, що вирішив переїхати сюди назавжди.

Незадовго до смерті, підбиваючи підсумки свого життя, він напише: «Ізюмщину, мою милу Ізюмщину, з її ясними зорями, з її тихими водами, з її безмежними просторами і сосновими лісами, з її добродушним роботящим народом, я не тільки знаю, але й люблю. Ізюмщині, а разом з нею і Україні, я віддав решту свого життя».

У наступному, 1912 році Микола Вікентійович Сібільов приїхав в Ізюм – і не один.

Софія – значить «мудрість»

Його обраницю, яка розділила з ним наступні тридцять років життя, звали Софія Миколаївна Одинцова. Дочка Тамбовського суддівського чиновника, вона вчилася в Тамбовській жіночій гімназії. У 1900 році її батька перевели на посаду міського судді в невелике місто Грайворон (тоді Курської губернії). Найближчим великим містом, де можна було здобути освіту, що дає можливість жінці заробити, був Харків. Софію віддають у Харківське жіноче єпархіальне училище – інша освіта для її батька, у якого було ще четверо дітей, була задорога. У 1894 році Софія Одинцова, закінчивши училище, отримує право викладати в середніх навчальних закладах. Двадцятирічною дівчиною вона прийшла на роботу до Грайворонської жіночої гімназії і працювала там 15 років. Історія про те, як і де познайомилися чиновник з Курська і вчителька з Грайворона, як складалися їх стосунки, похована десь у сімейних хроніках. Але в них було багато спільного: і в походженні, і у віці (різниця була всього три роки), і в долі, і в ставленні до життя. Коли Микола Сібільов вирішує переїхати на Ізюмщину, Софія погоджується їхати разом з ним. Як показало подальше життя, це було мудре рішення.

Читайте також: Українець, який винайшов ракету

Ізюмські старожитності

Вибираючи місце для свого життя у відставці, Микола Сібільов не думав про те, що його життя так круто зміниться. Тихе, спокійне, розмірене життя, риболовля, кохана жінка поруч, невелике місцеве товариство з тими ж інтересами – можливо, таким йому уявлялося майбутнє. Але він не врахував одного – крім рідкісного срібного карася, Ізюмщина була багатою на археологічні пам’ятки, до того ж їх активно досліджували.

Перед XII Археологічним з’їздом, який проходив у Харкові в 1902 році, саме на Ізюмщині працювали археологічні експедиції, які очолювали московські професори Городцов і Готьє. Про історичне багатство місцевості свідчив хоча б той факт, що за чотири місяці тільки експедиція Городцова досліджувала три городища, п’ять неолітичних стоянок і одну – бронзової доби; розкопала 107 курганів і могильник ІХ– Х століть. Активно досліджували ізюмські пам’ятники і харківські археологи Покровський та Федоровський. Найбагатші матеріали довгий час хвилювали уми місцевої громади, але до моменту приїзду Сібільова інтересу уже такого не було. А Микола Вікентійович, дізнавшись про все це, навпаки, захопився. Дружина давала приватні уроки музики, а він обстежував околиці, виявляючи старожитності, якими була буквально начинена ізюмська земля. Він збирає унікальну особисту колекцію і мріє про відкриття в місті музею, де кожен міг би наочно ознайомитися з багатою історією Ізюмщини.

Музейна справа

Музей вдалося створити лише в 1920 році. Його першим директором став, зрозуміло, Микола Вікентійович Сібільов, а основою археологічного відділу – його власна колекція старожитностей. До неї додали колекцію природних копалин, зібраних земством, і частина архіву міського самоуправління. Але на той момент найголовнішим було врятувати від знищення майно багатих поміщицьких садиб, які покинули колишні власники: передусім картин, книг, творів декоративно-прикладного мистецтва і особистих колекцій з геології, палеонтології, зоології, ботаніки тощо. Сібільов організував збір цих цінностей. Він виявляв неабияку наполегливість – досі незрозуміло, як йому вдалося «видряпати» з рук більшовиків, які проводили конфіскацію церковних цінностей, знамените Напрестольне Євангеліє, срібне з позолоченим окладом, подароване Петром І на честь перемоги у Полтавській битві Преображенському собору Ізюма (Петро І молився в ньому, коли їхав з Азова під Полтаву).

Те саме Євангеліє, яке експонується в Ізюмському краєзнавчому музеї.

Сібільов залучає до археологічних досліджень на Ізюмщині харківських професорів Федоровського та Єфименка; разом з Федоровським він публікує результати розкопок. Паралельно Сібільов веде і власні дослідження. Пізніше він писав: «За чотири з половиною роки спочатку в Ізюмському окрузі, потім в сусідній Донецькій губернії і, нарешті, в Донській області мною відкриті 182 доісторичні стоянки. Спершу мені довелося працювати у повній самоті, але поступово в справу вивчення краю втягнулася низка осіб». Виникає питання – як уже доволі літня людина зі слабким здоров’ям і дуже слабким зором обстежує місцевість, пише статті, і паралельно – займається суто музейною роботою: комплектацією, обліком, обробкою знахідок?! Поступово навколо Миколи Вікентійовича об’єднується група однодумців, а дружина стає співробітником музею – спочатку лаборантом, потім – завідувачем відділу етнографії та повністю включається в музейну роботу.

Читайте також: Любов, голуби та троє чоловіків: як голубка Пікассо залетіла на Харківщину

Європейська відомість

У 1934 році Сібільови переїжджають в Банне – так неблагозвучно називався тоді Святогірськ: директор місцевого будинку відпочинку запросив його створити краєзнавчий музей. Його директором, а згодом – і головним хранителем стала Софія Одинцова, а душею і організатором – Микола Сібільов. Вони разом організовують і проводять археологічні розвідки в середній течії Дінця; разом обробляють матеріали. У 1938 році в Святогірську з’явилася окрема дослідницька партія Інституту археології Академії наук УРСР, а Микола Вікентійович став науковим співробітником цього інституту. Його ім’я здобуло європейську популярність серед археологів: з його працями були знайомі вчені Німеччини, Великобританії, Франції, Фінляндії. Одна з його ранніх книг експонувалася на Паризькій виставці.

У складі колекції Святогірського краєзнавчого музею були унікальні речі – давньослов’янські, хозарські, сіверські, пізньокочівницькі і татарські, зокрема й знахідки (посудина з рунічним написом, речі з поховання русича з мечем), що свідчать про битви з половцями князя Володимира Мономаха в 1111 та 1116 роках і князя Ігоря Новгород-Сіверського в 1185 році. Загадка походу князя Ігоря, що описаний у «Слові о полку Ігоревім», хвилювала Сібільова до кінця життя – саме він розробив версію, згідно з якою події «Слова» – частина походу, битва з половцями і втеча князя з полону – відбувалися на Ізюмщині і біля сучасного Слов’янська.

Трагедія окупації

Коли почалася війна, Сібільов з дружиною зробили кілька спроб вивезти колекцію в евакуацію. Спочатку його звинувачували в панікерстві, а потім попросту кинули. Частину колекції вдалося закопати, частину розтягнули свої ж, користуючись моментом відсутності будь-якої влади (її потім збирали з умовляннями), частина зникла під час однієї зі спроб евакуації. Що пережив з тим Сібільов – можна тільки здогадуватися. Його записи того часу неможливо спокійно читати: двоє дуже літніх людей добираються на двох підводах з музейним і особистим скарбом; їм удалося доїхати до Біловодська. Звідти, пограбовані наступаючими німецькими військами, вони змушені були повернутися до Ізюма. «Моя квартира в Ізюмі, де я зупинявся у попередні свої приїзди, від бомбардування згоріла... На щастя, у колишній кімнаті сторожа двері й віконні рами уціліли, тут ми й осіли та негайно взялися за рятування археологічних експонатів... Ми з дружиною плакали, дивлячись на те, що сталося з музеєм, який до мого переходу в академію ми заснували і якому віддали 15 років свого життя. Близько двох тижнів працювала ми, відбираючи з балки і куп сміття музейні експонати, ще й не маючи на то дозволу німецького командування і міської влади. Дружина в той час продавала на базарі мізерні рештки особистого майна, чим ми й підтримували своє існування». Зрештою Сібільову з дружиною вдалося виїхати в Уфу з частиною врятованої ними музейної колекції. 40 днів важкого шляху остаточно підірвали сили Миколая Вікентійовича Сібільова. Він прожив в Уфі всього три місяці – до 18 серпня 1943 року, мріючи знову побачити Україну, яка стала для нього другою батьківщиною.

Меморіальна дошка на будівлі  Ізюмського краєзнавчого музею, який носить ім'я М. В. Сібільова.

P.S.

Залишившись одна, Софія Одинцова продовжувала справу свого чоловіка ще 17 років: вона працювала в Інституті археології, організовувала і проводила короткі експедиції. Під час однієї з них спробувала знайти закопані ними експонати Святогірського музею, але зробити це не вдалося. Вона померла в 1960 році. А в 2012 році в Святогірському історико-архітектурному заповіднику відкрилася виставка, присвячена Сібільову, на якій експонувалися предмети зі знаменитого «скарбу Сібільова», котрі дивом знайдені незадовго до цього, – того самого скарбу, який вони з дружиною закопали перед евакуацією.