Художник, який хотів бути українцем: віражі долі уродженця Куп`янщини Опанаса Заливахи

Офіційна біографія Опанаса Заливахи починається так: він народився в селі Гусинка Куп’янського району 26 листопада 1925 року. Якщо місце народження цілком правильне, то дату йому «встановили», як він сам розповідав, уже коли він виріс і пішов до військкомату. Дитинство в нього видалось непростим. Йому було всього 6 років, коли в Україні почався голодомор. Ті страшні картини назавжди закарбувалися в дитячій пам’яті: «Я, пам’ятаю, тоді ходив у ясла. Іду вулицею в ясла – то так метрів п’ятсот. Тини, під тинами люди. Дехто сидить, дехто лежить, дехто ворушиться. Повертаюся з ясел, дивлюся – вже ті люди лежать, уже не ворушаться».

"Чи буде суд, чи буде кара?" Ліногравюра, 1964 р. Фото: sverediuk.com.ua

Щоб вижити, батько вирішив вивезти родину на Далекій Схід – там були якісь родичі. Він був вмілим столяром і придумав план втечі. «Нас із села, звичайно, не випускали. – згадував згодом Заливаха. – Я дивився, як батько робив два двосімейні вулики начальству села. Він зробив ці вулики, віддав їх начальству, і нас випустили… Нам дали підводу, ми вклалися – я, Микола і Віра, і поїхали до станції. То кілометрів чотири від села. Там дочекалися потяга і – вйо!»

Дорога до нового місця виявилась складною: довелося жебракувати, бо родині не було чого їсти. Хлопець мало не помер від запалення легенів – його дивом урятував якийсь китаєць. Сім’я оселилась в Лісозаводську Уссурійського краю. Батько працював ковалем і столяром. Панас ходив до школи й починав потроху малювати. Він навчався у восьмому класі, коли батько одного разу підібрав на вулиці кольоровий аркуш паперу, а там – «Правила приема в художественное училище». Він приніс додому й віддав сину. Там були адреси художніх училищ країни, і хлопчик обрав найближче, у Благовещенську. Він вступив туди в 1941 році. Але почалась війна, через кілька місяців училище закрили, й Опанас перебрався спочатку в Іркутськ, а потім, дізнавшись, що в Самарканд евакуювали Ленінградську художню школу Академії мистецтв, поїхав туди. Він більше ніколи не побачив матір – вона померла у 1943 році. Разом зі школою Панас опинився спочатку в Загорську під Москвою, а потім – у Ленінграді.

Шлях до диплома та самого себе

1946 рік. Опанас Заливаха – студент першого курсу Академії мистецтв. Здавалося, мрія здійснилася – він от-от стане художником. А через рік його виключили – за поведінку, не гідну звання радянського студента: хлопець не пішов на зустріч з якимось адміралом, якого висували в депутати Верховної Ради СРСР. Байдужий до всього, що було пов’язано з політикою (він не був ні піонером, ні комсомольцем), Опанас й гадки не мав, що це – «вовчий квиток»: відновитися в Академії він зміг тільки у 1955 році. За ці вісім років він устиг попрацювати муляром на будівництві, закінчити Ленінградське художньо-педагогічне училище, працював у Калінінградському худфонді. Диплом він отримав тільки у 1960 році. Але саме під час навчання сталося те, що перевернуло свідомість і життя Опанаса Заливахи. Згодом він згадував: «Були чехи, поляки, німці, китайці. І якось чешка Власта питає: «Панас, а ты кто по национальности, какое у тебя искусство, какая у тебя культура? Вот мы, чехи, мыслим так, албанцы так... А ты, Панас, откуда? Ты русский?» Я задумався: хто я є? Та й кажу: «Ні, я українець». – «Ну, а что ты скажешь об украинском?» – А я нічого не знаю. То мене перевернуло, і я став шукати своє коріння. Пізніше, коли закінчував навчання, я був на практиці спочатку у Львові, а потім поїхав на Гуцульщину… Я вперше побачив гуцульське українське життя. …Я задивлявся на тих людей, думав: ти дивися, скільки я втратив! Я відірваний був, як той листок».

"Двоє". Фото: sverediuk.com.ua

"Дзвонар". Фото: sverediuk.com.ua

В Україні

Пропрацювавши рік за розподілом у Тюмені, у грудні 1961-го Опанас вирішує здійснити свою мрію – і переїжджає до Івано-Франківська. У травні 1962-го відбулася його персональна виставка, яка тривала всього тиждень: її закрили партійні органи за те, що «…у представлених роботах немає світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього». З того ж 1962 року художник часто буває у Клубі творчої молоді в Києві – і жадібно вчиться бути українцем: багато читає, вивчає мову й культуру народу, з яким відчуває міцний зв’язок. Він знайомиться з шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком. Великий вплив на нього, крім того, справили Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, брати Михайло та Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл, Олена Антонів, Веніамін Кушнір.

"Українська мадонна". Фото: sverediuk.com.ua

"Портрет Василя Стуса". Фото: sverediuk.com.ua

У 1964 році до ювілею Тараса Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі напередодні 9 березня вітраж було знищено за розпорядженням партійних органів. «Ми з Аллочкою (Горською. – Авт.) подивилися і вирішили, що оце саме те: «Возвеличу Малих рабів отих німих! І на сторожі коло їх Поставлю слово». Кращого тексту, здається, для вітража не знайти… І ось ми вітраж той зробили. Там дві частини. Центральна – Шевченко, а до нього схилилася жінка, – згадував цю подію потім Заливаха. – Шевченко однією рукою підносить книгу, а другою підтримує жінку. Ввечері 8 березня 1964 року ми чи о дванадцятій, чи вже о першій годині підсвітили електрикою – вітраж заграв. Вранці встали, підготувалися, вмилися, пішли на відкриття вітража. Приходимо – завішено полотном, валяються биті шкельця... Діло швах. Заборонив цей ректор університету академік Швець». З цього моменту художник потрапив у поле зору всесильного КДБ.

"Григорій Сковорода". Фото: sverediuk.com.ua

Арешт і табори

Майстерні художник не мав. Жив упроголодь на горищі, на складі костелу. Тільки влітку 1965 року одержав однокімнатну квартирку, але, як з’ясувалося, ненадовго. 28 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, Заливаху було заарештовано. Цей день він запам’ятав на все життя. «Приносять мені телеграму. Я встав, відчиняю двері, простягаю руку за телеграмою, а дивлюсь – носак у дверях, військові в уніформі заходять до хати. Я кажу: «Чекайте, я роздягнений». І хочу зачинити. «Нет-нет-нет, потом оденетесь, мы отвернемся», – розповідав згодом художник. – Кажуть: «Обшук робимо. У вас є щось антисовєтське? Давайте все, бо будемо робити обшук». Я кажу: «Та нема в мене нічого антирадянського»... Показали ордер. Через годину дзвінок. Я йду відчиняти – «Нет-нет, мы сами». Іван Олексійович Світличний заходить! Закінчили обшук, вивели нас у «бобіки» – мене в один, Івана в другий, і одвезли. Ми попрощались, Іван каже: «Тримайся, Панасе». Отак я був відвезений до КПЗ».

У березні 1966-го на закритому судовому засіданні Панаса Заливаху було засуджено до 5 років таборів суворого режиму за ч. 1 ст. 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда») – під час обшуку в нього знайшли «самвидав» та вірш Шевченка, який кваліфікували як «вірш невідомого автора антирадянського змісту».

Покарання він відбував у Мордовії. Працював вантажником, потім кочегаром. Малювати забороняли. Унаслідок численних протестів Заливахи та інших в’язнів йому запропонували оформляти табірні гасла на кшалт «На свободу – с чистой совестью!». А сам Заливаха був упевнений – саме в таборах перебував, як він казав, букет мислячого людства. Він узявся за малу ґрафіку – екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучалися і, за словами адміністрації, знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника.

Довгі роки до визнання

Звільнившись, Опанас Заливаха повертається до Івано-Франківська. Жити йому нема де – квартиру відібрали. Паспорта немає, роботи немає. У КДБ йому повернули паспорт і наказали стати таким, як звичайний громадянин. Художник жив у знайомих, щотижня ходив відмічатися в міліцію – бо був під наглядом: до восьмої вечора він мав обов’язково бути вдома.

"Тінь". Фото: sverediuk.com.ua

Дивом знайшов роботу – працював у побутовому бюро креслярем, газетярем, копіювальником за 90 карбованців у місяць. Друзі прописали в себе. Зустрів жінку, одружився, в родині з’явилося двоє дітей. Але це не відміняло ані обшуків, ані штрафів за повернення додому пізніше 8-ї години, ані навіть організованого хуліганства: йому неодноразово били каменями вікна. Але найважчим було – втрата товаришів по духу: когось засуджували, для когось організовували аварії зі смертельними наслідками, хтось просто не витримував…

"На схід". Фото: sverediuk.com.ua

Тільки у другій половині 80-х художник отримав можливість показати свій мистецький світ широкому загалу. У 1987 році Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Він оформляє обкладинку журналу «Український вісник». 1988 року після багаторічних заборон було нарешті влаштовано персональні виставки Опанаса Заливахи в Івано-Франківську, Львові, 1989-го – у музеї Тараса Шевченка в Києві, згодом – у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. У 1989 році Опанас Заливаха стає лауреатом премії імені Василя Стуса, у 1995 році отримує Національну премію імені Тараса Шевченка. У 2003-му, за чотири роки до смерті художника, побачив світ його перший альбом з репродукціями робіт – тих, що збереглись. В Івано-Франківську встановлено пам’ятник відомому художнику-дисиденту.

Читайте також: Харків`янин, який написав «Весілля в Малинівці»