«Не сваріть мене за помаранчевий фломастер для прапора, іншого у мене немає»

У  «Дивосвіті» навчалися талановиті діти з усієї Харківської області: і з самого Харкова, і з доволі великих міст, і з невеличких сіл. Головним критерієм для зарахування до закладу завжди була обдарованість дитини, а не фінансовий стан батьків. Виставки юних художників тут проводили регулярно і цю під назвою «Все буде Україна» планували провести навесні разом з Харківським обласним організаційно-методичним центром культури і мистецтва. За словами організаторів – викладачів школи-інтернату Олександра Вакуленка та його дружини Тамари – таку назву вибрали тому, що в грудні, коли обирали час проведення виставки, у повітрі вже відчувалась напруга, але про те, що буде війна, тоді ніхто не міг і подумати. 

– Роботи почали надходити ще до початку війни, вони відрізняються від тих, що були зроблені після 24 лютого, – розповідає Олександр Вакуленко. 

Справді – щира радість, милування красою рідної землі на дитячих роботах змінилися на образи туги, розпачу та протесту проти війни, а світлі кольори – на чорний, сірий та червоний. Самі учні зараз розкидані не тільки по всій Харківщині або Україні, а й по всій Європі. Не зважаючи на це, у виставці взяли участь десь 100 із 150 учнів. 

В умовах бойових дій, під обстрілами, сидячи у підвалах або в метро, перебуваючи далеко від рідних домівок, усі вони малювали свою Україну. Хтось робив це за столом, а хтось – у підвалі на колінах. Хтось надіслав одну роботу, хтось – декілька. У когось були фарби, а хтось малював простим олівцем; не в усіх зараз є навіть папір для малювання. 

– Учень 5 класу Діма Мельниченко надіслав мені роботу, де він намалював себе на тлі українського прапора і написав: «Не сваріть мене за помаранчевий фломастер для прапора, іншого у мене немає. Більше це не повториться!». Я йому відповів: «Так, не повториться – 100 відсотків!» – ділиться Олександр Вакуленко. 

А ще Діма написав викладачу, що з ним усе гаразд, він вдома, у нього є світло, і хлопець навчається грати на гітарі. Дмитро навіть надіслав учителю відео, де на одній струні грає гімн України.

На малюнку 14-річної Вероніки Єлецької – витончений метелик на чорному фоні. В його верхніх крилах – блакитне небо із зорями та хмаринками, в нижніх – золоте поле стиглої пшениці. 

А 14-річна Ніколь Лубенська намалювала дівчину-українку – чорнооку, чорноброву – у вишиванці; вона випускає білого голуба. На іншому її малюнку, також дуже виразному, – кремезний, суворий козак, справжній захисник рідної землі. Він зображений на червоному з чорним тлі. 

Тихо котяться сльози по обличчю дівчини-України на малюнку 16-річної Вероніки Габрук, але за цією скорботою відчувається витримка та мужність. 

Олександр Вакуленко вчить своїх учнів думати, розмірковувати та робити не так, як усі, а як дитина сама відчуває. Адже художник – це той, кому є що сказати людям.

– Я із самого початку їм казав: відкладіть телефони, вимкніть Інтернет, не шукайте та не беріть там нічого, слухайте себе – і ось побачите, Інтернет буде брати у вас. Спершу пручалися, а тепер звикли, – розповідає Олександр Вакуленко. 

Він з гордістю називає учнів «наші діти» і вважає, що через опанування народного мистецтва відбувається виховання патріотизму. Крок за кроком він привчав своїх учнів до думки, що Україна – не географічне поняття і не графа у паспорті, а велика держава з давньою історією та глибинними традиціями, що бути українцем – це велика честь, що наша країна надзвичайно красива, і що гідною є та людина, яка створює щось для своєї країни. 
Мабуть, тому роботи учнів пройняті цим духом: вони буквально «кричать» від болю за свою Батьківщину та сповнені гнівом на тих, хто посмів торкнутися її свободи, її незалежності.

Вчитель упевнений, що зараз дуже важливо згуртувати дітей і надати імпульс до творчості. Наприкінці березня в школі-інтернаті поновилося навчання – зрозуміло, в онлайн-форматі. Але, на відміну від коронавірусних часів, зараз далеко не в усіх є комп’ютери або ноутбуки – частіше діти навчаються за допомогою телефона, якщо є електрика та Інтернет. Тому Олександр Вакуленко з дружиною пропонують учням більш вільну форму занять. 
Тільки-но реалізувавши одну онлайн-виставку, вони розмірковують над завданням для наступної, цього разу – до Великодня. Таку тему вони також обрали не випадково: Великдень – це символ життя, оновлення, відродження. Але головне, щоб діти знаходились у творчому пошуку, а не в заціпенінні та страху.