Історії сільського життя Харківщини. Про дитинство, або Як знайти «свого» жука

24.12.2021 17:00 Область Online
«Слобідський край» продовжує серію публікацій текстів нашого читача, мешканця Краснокутщини Сашка Козіяра. Вас чекає неймовірний колорит харківської глибинки, карколомні сюжети, невигадані історії і неповторна говірка невеликого, але дуже мальовничого села Козіївка.

Єслі отак чесно подивицця на все дєцтво, то, получаєцця, з самого моменту, як тіки начинаш ногами перебирать по хаті, в твоїй жизні наступає інтєрєсне время.

Осознаніє себе через вивчення окружающого світу.

Ну от подумайте, шо ми витворяли на вулиці в дєцтві? Ма називала то просто «шкода».

– Міряли калюжі на глибину.

– Виковирювали шаріки з подшипніків в колхозному гаражі і засовували собі в носа, шоб потом з’їздить лишній раз в райцентр до Красівського в хірургіческе.

– Варили на кострі здоровий мухомор і поливали цим бульйоном майори у Вєрки Лагоміной під вікнами.

– Зривали на горіщі стікловату і кидались нею, бо там таке освіщеніє таінствене. Лучче місце, шоб «Звьозні Войни» перезнімати.

– В старій хаті за сараями на горіщі находили тухлі яйця. І не питайте, шо ми з ними робили.

– Но самі главні експерименти проводились на меншому за нас малих.

Ну ви понімаєте – на жуках.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. На рибалку з Папком

Колись у Таріела в садку, а він понад яром живе, гуляли, і він мене вчив, як з мурашника мурашачу кислоту збирать.

Встромляш в їхню хатку тонконіг, трохи ворушиш, вони ж метушливі і зразу лізуть защищатись. Дуже дружно живуть у себе там в хатинці.

Ото поворушив 10 сікунд, достав, мурав’їв позганяв і лизькай кисленьке.

У Тарєла харашо получалось, а мені на руку перескакували і ото гризуть десь під рукавом – невидереш.

– А вони тебе не кусають, тошо ти ловкий?

– Та нє. Вони мене знають. Це як наче ми понімаєм один одного.

З того дня я рішив розвідать свого виду жуків для взаімопоніманія.

І тут про мене можна отдєльний фільм знімати, як не нада дєлать))

Про шершня

В садіку на днівному гулянні пацани на чорнобривцях на клумбі ловили часіки. Мушки полосаті з великими очима, но дуже бізобідні. Піймаш на цвітку і прикладаш до вуха, слухать, як дзижчить.

І мені ж обізатєльно нужно було присоєдіницця. Попробувать, шо воно таке і як тікає в жменці.

Піймав з першого разу.

Но шершня.

Біцепс на правій руці розпух, був як у Шварцнегера, з температурою днів два. Но зато так у вухах обох одноврємєнно дзижчало. Шо мама негорюй. Той укус до сіх пор у мене на ладошкі одмітиной остався.

Як знак, шо шершні мені не друззя.

То тепер як шершня бачу – ладошки потіють і в вухах тікає. Точно часіки…

Про Гедзя

Всі ж знають, шо таке овод?

І я узнав.

Но у мене дома його нєжно називали Гедзь. Тогошо гетькали постоянно під три чорти його то від корови, то від кози, і даж від вух Бімчика. Шоб не розгризав, кровосіса бісовий.

І наче й у всіх воно якось більш-менш по-людськи виходило.

Та оце їду я верхи на скирті сіна, на мажарі, селом, зза Містка додому. Сергійовича попросили, шоб забрав. А воно ж таке випада раз на год – настоящим козаком себе почуствовать. Як в

мультику.

Сидіть на самісіньком вершечку. Вище хіба дуби і шуліка проліта, шо ціплята його вєчно шугаюцця. Но я ж вже козак! Шо мені той шуліка? (Курка

недорізана)

Та ще Сергійович віжки дав поуправлять.

Там все несложніше, ніж джойстік на приставці:

Но – вперед

Трррр – стоп

Право-ліво – віжками направляш.

Сонце сіда за спину, і довга тінь скирти тягнецця по шляху, аж до вісової. Де молодик серпом зачепився за тополю і смика, аж листя шарудить.

Рядом Сергійович, і над ним мошкара кубло таке високе круте стовпом, чьотко над головою.

Точно Дєд Льоша король мошкари. А вони його подчиньонні і корона одновремєнно. Зліва Сірьога не може повірити, шо це проісходе насамомділі.

Це він випросив покозакувати.

Круто так.

І тут Гедзі з посадки як ввальнули. Коня за тельбухи як гризонули, шо шелестів той кінь в кювет, а за ним мажара, а поверх й скирта, а ще вище ми.

І той момент падєнія був сікунду, но перед глазами промайнула вєчность.

Все, як січас перед очима

стоїть: листочки сіна, вила, кусок зламаної голоблі, срака коня в гедзях, порвата штанина Сергійовича. Все перемішалось в ідіальний коктейль для харошого голівудського бойовика з м’яким сінним кінцем. Під скиртою.

Вобщєм так глибоко в тьоть Свєтиних гарбузах я ще не бував з востюками з-під сіна й в гузні.

Візника удачно пересадили в золоті жигулі, рознєрвнічана мажара пошкандибала за машиною.

І тіки Сірьога тянув либу ще три дні після. Бо нам доручили коня відвести додому.

Того у мене Гедзь пахне сіном. Вітряним, нєрвним, по всьом селу, трохи на грані з бздом, но сіном.

І він явно не моє любиме насікоме.

Про бджіл

Поки у бабушки помагаш, і появилось свободних 10 минут? То, конєшно, хваташ бігом дідову веломашину з кожаним коричневим кошельком під рамою, на металіческій защепці. І гайда зі Свірйонами і Велиндиком, через Другу Яєшнівку, Кукушку доганять.

Кукушка – це поїзд на узкоколєйкі, возе сахарь на станцію з заводу. І воно їде, єлі чахка, а ми з двох сторон на велах, ну настоящі індєйці-захватчики. Січас ще сто метрів – і пархомівські Янки узнають, шо таке воінствующе і горде плем’я Яєшнянських Козіяр.

Та шось нам одной Кукушки оказалось маловато? То вже не фата для настоящих ісслєдоватєлєй. І Юркові тай збрело велами через колхозну пасіку проскочити. Так сказать, помітить територію.

Но як вияснилось, у бжол є рація, бо як вони передали своїм в полі, шо дома беруть на абордаж. І ти ж думаш, шо прошмигнув вже, і побідітєлєм летиш на повних парах до Майстерні, а бжола тобі навстрєчу, на скорості плюс твоє ускорєніє, і як лусне в

лобєшнік.

Ха-чаааа! Іди сюда дарагой)

І воно не те, шоб впав з двокольосного, я б даже сказав так: «Акуратнєнько приліг на осотинку. Полежать, прикімарнуть. Нехотя))»

Шось в голові рєзко закрутилось.

Вобщем по приїзду до двору дід мене тупо взнав тіки по шапці, а бабушка спитала (до сіх пор надіюсь, шо шутя): «Єй, хлопчик-ескімос, а де Саша? І чого ти на його веломашині катаєся?»

Всігда знав, шо в нас дуже розважлива родина.

А бжоли оцих моїх загравань не поняли. І отношеній у нас порядочних не зав’язалось.

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про ліс, гриби та Воздвиження

Про малину та бздюху

Шо може бути прекрасніше, ніж репати малину з куща. Та і вобще хіба Боженько придумав ще більш ідіальну ситуацію, чим коли Мамка дає літрову баночку: «Са, збігай за малинкою на кампот! На вечір зварю свіженького»

І ото ж найглибша банка в світі –

назбирать той літр не представляєцця можливим вобще ніколи. Та і як можна сіки малини мимо рота пропустити?

Бабушки, шо на базарі по восім баночок понад бардюром виставляють, – святі люди, чесслово, оце у женщин видєржка, оце сила волі. Їм в Верховну Раду треба іти робить. Такі ніколи нічого не вкрадуть, єслі даже в малині занімаюцця таким самообмеженням.

А особенно єслі тьотя Люда з Воронєжа приїжжа, то ми ж там, в кущах малини, як дві червотоки.

Но Боженько, як малину придумував, то шоб підкреслити її ізумітєльність, він ще придумав бздюху.

І оце засів в кущі, навколо тебе гронами висить вона, мякенька, велика, аж світицця на сонці. Хапаш і до рота, і вже і з горла вигляда, а репати перестать – ніяк. А ще ж тьоть Люда розказчиця – заслухаєся.

І в самий наче райський момент цієї сітуаціі ти понімаш, шо на ягоді, яку ти роздавив об піднебення язиком.

Сиділа бздюха.

В цей момент отчьотліво понімаш, чого іменно так її хтось колись рішив назвати. Як встратий барсік, як шкварка на сковородці, чьотко візуалізуючи броунівське двіженіє, бігаш потом городом в поісках об шо витерти язика.

Та, мо, ви й скажете: «Та хто ту бздюху не лизькав! Чи не Цебе той Сашко!»

І хотя, дійствітєльно, з виду вона така зелененька, яскрава, інтєрєсної форми тварючка з першого взгляда.

Та не дай бог, вам то пережить.

Хай воно лусне.

Точно не моє насікоме.

Про ос

У всіх дома ж є літній душ?

Така собі дерев’яна ліфтова кабіна в садку, на якій зверху стоїть чорна бочка з водою.

Твоя задача в бочку наносить зрання води з колонки, то на вечір у всіх буде славне купання.

Ситечко під стелею упираєцця тобі в макітру, на металевих трикутних поличках брускове мило і сім його діточок обмилків, шампунько (є подозрєніє, шо воно тут з прошлого года стоїть. Но піницця ж? Знач хароше!), три крючечки: для полотенця, для твого полотенця і для

 трусів.

Сустейнабіліті в літньом душі чьотке. Під ногами деревяний трап. І водичка зтіка вивірено кудись, за кудикані гори. Но точно в кропиву чи лопухи.

Не удівляйтесь, чого іменно із них потом шампунь дєлають.

По температурі води можна чьотко отстрелювать, шо вона заканчуєцця. Теплішає і ледве дзюрчить. Того на уроках фізики всі ці щільності від температури я льогко понімав, бо прочуствовав на собственій шкурі ще змалку.

І оце ж ти вже в тринадцять годів шось там вовтузися зі своїми комплєксами в кабіні, шоб жеж одіцця повністю, шоб ніхто не бачив твоєї недодєланої наготи.

Ма з вулиці гукнула: «Са, а забери жовтий пакетик з-під мила ДУРА! На верхній полоцці!»

І ти ж знімаш той триклятий кульок, а за ним висить грушой, великой білой бумажняной лампочкой.

Осине гніздо.

По якому активно залазять і вилазять крилаті ізвєрги в полосатих купальніках.

Кляп застряг у горлі, і ти завмер, як коза перед дінозаврами. На три сікунди: чи понять, шо дєлать, чи покліпати очима тричі на прощаніє з жизню.

Все твоє 20-минутне беззаботне купання постало в голові, як розкурювання цигарки в калюжі з соляркою чи витанцьовування з шваброю по партах, імітіруючи Ролінгстоунів, в той момент, як Ніна Петровна вже зайшла в клас і достала із ножни указку. Чистий «пір во время чуми».

Як-то кажуть: «Перед смертю не надихаєся, но точно нормально можна помицця».

Вобщем, осиняче гніздо навчило в той момент мене двох віщєй: любить своє тіло, таким яке воно є, неглядя на мнєнія других, і бистро бігать.

Про роганів

І наче всі ці приключенія мали б відбити в мені будь-яке желаніє ставати послом доброї волі в ООН для насікомих.

Якби не сама закономєрна случайность.

Приїхав я в прошлом году додому в липні. Бо Козіївка красива в будь-який місяць, а особенно, коли бетон треба заливать під поріг чи кирпич носить на кладку.

А в нас в дворі, хто не зна, росте вєлічайший дуб на всю Козіївку. Йому годів двісті не менше.

Папко з дєцтва любе дерева. Лазить по ним. Поливать. Садить. Підрізать, де одчахнулося. Підкрасить, де роздерлося. Того взяв шефство над черешчатим.

Так оце стою під ним, коз припасюю, а воно глядь на стовбур, а там кишить.

Рогані!

І їх таке ощущеніє, шо сотні. І по стволу, і по гілляках, і на листках.

І поєдінок на поєдінку, виборюють любов до самочки, шо рядом стала сором’язливо в ожиданіі сільнєй­шого.

І, видно ж, цей їх щорічний чемпіонат, хто більше соку з дуба налижицця і конкурентів доконає, проходе не менше місяця. Бо попід дубом скілєтів від роганів більше, ніж жолудів осінню.

Читав, шо вони ж в Червоній книзі поназаписувані.

Шо іщізающий вид.

Шо треба їм помогти.

І в той момент я осознав, шо зря ото іспитував судьбу й шукав свого жука.

Бо він сам мене найшов.

І тепер у нас з природою, получаєцця, взаімозачьот.

Дуб став нашим сімейним оберегом, а ми оберігаємо його жителів.

Великих, величних, прекрасних Роганів.

Автор:
Інна Можейко