Після перемоги в пріоритеті сім’я та відновлення Харкова: історія бійця ТрО
Фото: Харківська окрема бригада ТрО
Життя Миколи з позивним «Кок» повномасштабна війна перевернула з ніг на голову. Маючи економічну спеціальність, він все життя працював за фахом й до армійської справи не мав жодного стосунку. Але прокинувшись 24 лютого від вибухів, чоловік зрозумів, що війна у нього вдома, а він відтепер її учасник.
Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у Східному територіальному управлінні Національної гвардії України.
На другий день повномасштабного вторгнення Микола пішки пішов шукати військкомат.
– Обійшов пів міста, але всі військкомати вже були евакуйовані. Через знайомих волонтерів дізнався про центр набору територіальної оборони. Там була величезна черга, довелося навіть переночувати, перш ніж мене змогли записати в Чугуївський окремий батальйон територіальної оборони. І майже одразу ми поїхали з групою тримати оборону в північні райони Харкова, – розповідає військовий.
Зазвичай цивільним не просто звикнути до військового життя, проте Микола говорить, що пережив цей період досить легко. Каже, тоді всій країні довелося пристосовуватися до нових умов.
– Спочатку все було на адреналіні, на патріотичному підйомі – ми ж прийшли захищати свою країну, свій Харків. Гнітило лише те, що було мало інформації, була невизначеність. Фізично також було непросто: звикали до бронежилетів, спали одягнені, чергували дві через дві години… Але психологічно – більш-менш, - говорить боєць.
Проте справжні труднощі чекали попереду, говорить чоловік. На бойовому шляху зустрічалися такі ділянки, до яких підготувати себе просто неможливо.
– Спочатку ми боронили Харків з північного напрямку. Потім перекинули в Чугуїв, звідти – в Леб’яжє. Під час осіннього контрнаступу брали участь у звільненні Шевченковового та навколишніх сіл. Потім нас перекинули на Лиманський напрямок – це листопад-грудень. Там було дуже тяжко й фізично, й морально. Були постійні обстріли. Але найважче було, коли з кимось вранці п’єш каву, а ввечері цієї людини вже немає, – ділиться Микола.
Та, попри все, бойовий дух захисників завжди високий, зазначає боєць, цьому сприяла підтримка рідних та й здобутки на полі бою.
– Нас усіх підтримували з рідного дому, а ще в нас був дуже згуртований колектив, ми підтримували один одного. Там, на Лиманському напрямку, було перше вдале застосування зенітки, ми опанували АГС та вдало з нього відпрацьовували по окупантах. Величезна подяка нашим «літунам», які дуже класно нас коректували, коли ворог йшов у наступ. Загалом, попри те, що було важко, був великий емоційний підйом, коли бачиш результат своєї роботи, – каже військовий.
Микола зазначає, що для повноцінної перемоги потрібно зробити велику роботу.
Для мене перемога це не тільки вихід на кордони 1991 року. Я думаю, нашій державі потрібно стати сильною, спроможною забезпечити оборону, щоб не було можливості повторити ситуацію лютого 2022 року. Найголовніше – зробити правильні висновки, аналіз тих помилок, що ми припустилися як у цивільному, так і військовому житті. Після війни я не бачу себе військовим, я залишаюсь цивільною людиною. Після перемоги в пріоритеті – сім’я. А ще – відновлення Харкова, – зазначає Микола.
Раніше ми розповідали про кінологічну пару 5-ї Слобожанської бригади – офіцера Нацгвардії Дмитра Кириченка та службового собаки Ірбіса, який двічі запобігав ввезенню до Харкова зброї та вибухівки.
А також про те, як працюють у тандемі кінолог та пес з однаковими іменами.
Та про 39-річного Олексія – зв’язківця в 3-й окремій танковій Залізній бригаді. До повномасштабної війни чоловік працював менеджером, грав у баскетбол та захоплювався футболом. Побратими його називають «людина-оркестр», бо він непосидючий та завжди фонтанує ідеями. А для своєї коханої та доньки він залишається турботливим і люблячим за будь-яких умов.
Головні новини Харківська область читайте на нашому сайті.
