Липень – жовтень були, мабуть, одними з найгарячіших місяців для Харківщини. І весь цей період тривав проєкт «Нескорена Харківщина», який сумісно робили медіа «Слобідський край» та «Обрії Ізюмщини».

Від початку повномасштабного вторгнення Харківщина перетворилася на міцний форпост України, що став на заваді російській навалі. На момент старту нашого проєкту понад 30 % області перебували в тимчасовій окупації. Наразі деокуповано майже весь регіон.

«Нескорена Харківщина» – це історії про долі людей, яким довелося втікати від обстрілів та окупації.

Також це історії про героїв без зброї – рятувальників, учителів, аграріїв та представників бізнесу – багато жителів Харківщини роблять свій внесок у протистояння з ворогом.

А ще ми постійно ведемо боротьбу з фейками, які розповсюджують рашисти. В рамках нашого проєкту ми на конкретних прикладах спростовували дезінформацію, яку окупанти поширювали на території нашого регіону.

Щоб світ знав не тільки про Маріуполь чи Бучу, але й про жахіття війни та окупації, що відбувалися в населених пунктах Харківщини, «Слобідський край» створив чотири відео про найважливіші події, що відбувалися в регіоні.

Від самого початку повномасштабного вторгнення Харківський гарнізон ДСНС був переведений на посилений варіант несення служби. За вісім місяців вони здійснили понад 7 тисяч бойових виїздів на захист цивільного населення.

Надзвичайники не припиняли роботу і виконували завдання, зокрема, і на тимчасово окупованих територіях. Були випадки, коли окупанти погрожували працівникам ДСНС та наполягали, щоб вони переоформилися на роботу до «нової влади». Але, за словами начальника Харківського районного управління ГУ ДСНС України в Харківській області Артема Астахова, ніхто з рятувальників не перейшов на бік ворога.

Артем Астахов розповів «Слобідському краю», в яких надскладних умовах довелося працювати надзвичайникам у перші місяці війни.

На службу вийшов весь особовий склад, а через переформатування графіка роботи одночасно в частинах перебувало вдвічі більше бійців. На початку навіть надзвичайникам не вистачало спальних місць – доводилося спати в пожежних машинах.

Кожне рішення щодо виїзду рятувальників на пожежу внаслідок обстрілу, потрапляння боєприпасів приймається окремо. Кожен виїзд – подвійний ризик, бо ворог може навмисно повторно обстріляти територію, де працюють бійці ДСНС.

У Харківському районі багатьом рятувальникам довелося виїжджати на ліквідацію обстрілів за знайомими адресами, в рідні міста і селища. А декому – відкопувати з-під завалів тіла своїх близьких.

Наразі необхідною складовою роботи ДСНС є не тільки гасіння пожежі та ліквідація надзвичайних ситуацій, але й ідентифікація бойових снарядів, надання домедичної допомоги постраждалим.

Дуже важкою ціною цьогоріч Харківщині діставався хліб. Ворог обстрілював аграріїв під час роботи в полі, горіла техніка, на жаль, гинули і люди. «Озброївшись» вогнегасниками, протипожежними ковдрами та бронежилетами сільгоспники продовжували збирати хліб. Про небезпеку, що чатувала на полях Харківщини, «Слобідському краю» розповіли в ТОВ «Колос».

Це підприємство обробляє земельні ділянки на території колишніх Близнюківського, Барвінківського і Балаклійського районів. Незважаючи на всі загрози, підприємство змогло засіяти майже всі свої посівні площі. І, хоча перед початком жнив очільник підприємства Андрій Воронкін пояснив працівникам усю небезпеку майбутньої роботи, жоден з них не відмовився виходити в поле.

Постійно обстежували кожне поле на наявність вибухонебезпечних предметів перед тим, як там працюватиме сільськогосподарська техніка. За необхідності залучали військових спеціалістів. Під час жнив могло бути понад десяток обстрілів на день. А під Балаклією, за словами Андрія Воронкіна, рашисти скинули на поле підприємства фосфорну бомбу, тож ущент вигоріло 139 гектарів пшениці.

У селі Хотімля Старосалтівської громади розташоване фермерське господарство «Юпітер», власниками якого є подружжя Ковалів. Під час російської окупації молочна ферма допомагала мешканцям села виживати в надзвичайних умовах.

До початку широкомасштабного вторгнення підприємство виробляло молоко екстра-ґатунку. У грудні 2021 року на фермі запустили кондитерський цех, в якому під час окупації почали випікати хліб. Дріжджів не було, тому самостійно вирощували закваску. А пшеничне борошно тимчасово замінили на кукурудзяне.

Також підприємство в найскрутніші часи ділилося з жителями села молоком.

Наталія Коваль була в Харкові, а роботою ферми на місці керував її чоловік Андрій, який на момент вторгнення росіян саме перебував у Хотімлі.

За час окупації підприємство зіткнулося з неймовірною кількістю проблем – відсутністю логістики, кормів та електрики. Дуже виручив дизельний генератор, який часто рятував ферму та дозволяв місцевим жителям заряджати свою техніку.

А ще під час окупації селяни на фермі отримували соціальне молоко.

«Нова влада» пропонувала Андрію співпрацю, а коли чоловік відмовився, його кинули у підвал, де він провів понад 10 діб. Коли його нарешті випустили, чоловік поїхав із села, бо оставатися там було небезпечно. На фермі залишилися працювати деякі співробітники, і підприємство продовжило допомагати місцевим жителям.

Свій чималий вклад задля майбутньої перемоги роблять і вчителі. В умовах бойових дій їм удалося завершити навчальний рік і розпочати новий. Про те, як змінилися будні вчителів, був наш репортаж з Південного ліцею.

У 2022 році ліцей закінчили 39 випускників, з них 8 медалістів. З початку війни десь третина з майже 700 учнів ліцею виїхала з рідного Південного. Але навіть ті, хто за кордоном, увесь час навчалися дистанційно. Крім того, додалося ще 110 дітей переселенців. Їхні домівки залишилися на Північній Салтівці в Харкові, у Дергачах, Козачій Лопані, Циркунах тощо.

Близько 600 дітей отримували в навчальному закладі гуманітарну допомогу. Частина педагогічного колективу перетворилася на волонтерів, після уроків фасували продукти та речі. А хтось збирав і передавав продукти харківським волонтерам, які готували їжу для ЗСУ та людей у метро.

У Південному не було тихо, але спокійніше порівняно з деякими іншими громадами Харківщини. Тому тут працювали і освітяни з інших населених пунктів – готували документи для своїх учнів.

Ізюм – українське місто, яке, за даними РНБО, найбільше обстрілювали російські війська – загарбники зруйнували його на 80 %.

Із палаючого Ізюма вдалося вирватися сім’ї Голиків, історію яких ми розповідали в липні.

Під будинком, де жила родина Голиків, було облаштоване справжнє бомбосховище, якийсь час родина жила там.

Рішення їхати чоловік прийняв, коли 9 березня під час чергового ракетного обстрілу в їхній квартирі вилетіли вікна, погнулися двері. 12 березня родина сіла в евакуаційний автобус і під обстрілами дивом виїхала з міста. Водій зміг дотягнути до блокпоста, а там їх зустрічали українські військові і прикривали собою. Одна з пасажирок отримала осколкове поранення.

За словами Олени Голик, коли вони втікали, то постійно чули гул літака, і військові наказували всім нахилити голови до колін. Долина, Слов’янськ, Близнюки – таким був маршрут їх порятунку.

Про життя в окупації і свій порятунок розповів «СК» і вчитель історії з Ізюма Віталій (ім’я з міркувань безпеки змінено). Чоловік каже, що трагічні наслідки війни на власні очі він побачив 1 березня. На його вулиці було розташоване старе приміщення вечірньої школи, там у 2014 році розміщувалася Нацгвардія. Росіяни розбомбили цю будівлю. Скинули три авіаційні бомби. Одна влучила в зазначену вище будівлю, друга між будинками, а третя в дім, де жила родина, внаслідок чого загинуло шестеро дорослих і двоє діте

Ізюмчанин зізнається, що вижити в такі непрості часи допомогла згуртованість людей. Також продуктами допомагали сусідні громади.

Російських військових в Ізюмі вперше Віталій побачив 8-9 березня. За його словами, окупанти заходили в Ізюм уже зі списками людей, кого необхідно перевірити (АТОвці, правоохоронці, волонтери).

У червні учителю історії під час педагогічної наради в обов’язковому порядку «запропонували» з’їздити на курси до Вовчанська (на той момент це місто також було під російською окупацією). Чоловік почав шукати варіанти втечі з окупації. 10 липня йому вдалося виїхати з Ізюма. Наразі чоловік перебуває в Німеччині, де йому допоміг освоїтися земляк Микола. У планах вчителя історії – повернення до Ізюма.

Щоб урятуватися з окупації, 65-річному жителю Липців довелося проїхати кілька країн. Об’єднатися із сім’єю Віктору (ім’я з міркувань безпеки змінено) вдалося лише в червні у Німеччині.

У Липці з перших днів війни зайшли росіяни, вулицями їхали колони ворожої техніки. Радіо не працювало, електрики не було. Сусіди між собою ділилися потрібними продуктами.

2 березня в Липцях пройшли «збори» під головуванням окупантів. До людей звернувся російський офіцер, він агітував місцеве населення підтримати окупаційну владу. Казав, що тут незабаром буде росія. А потім представив «нового голову» сільради Вадима Кудікова.

У травні до села заїхали буряти, які, за словами Віктора, забирали покинуті автівки, з домівок виносили все. Окрім цього, російські окупанти ставили та маскували у домівках свої міномети, гранатомети, танки та інше озброєння і постійно гатили по сусідніх населених пунктах.

Десь 7-8 травня Віктор отримав осколкове поранення ноги. Медичну допомогу чоловіку надали сусіди – розрізали ногу, витягли уламок, обробили рану самогоном.

Також люди гуртом гасили після обстрілів хати одне одного.

Віктор щодня намагався зв’язатися з рідними, доводилося виходити якомога далі в городи, ховатися за деревами та дзвонити. Окупанти за це дуже «ганяли». Місце, де люди збиралися та телефонували рідним, почали обстрілювати.

Із Липців можна було виїхати лише у бік росії, і рідні Віктора вмовили це зробити. Спочатку чоловікові довелося пройти фільтраційний табір росіян, після чотирьох годин допитів фсб-шники його пропустили. А потім за допомогою волонтерів чоловік добрався до своєї родини в Німеччину. За час, прожитий в окупації, чоловік найбільше запам’ятав не вибухи і не пожежі, а перший дзвінок рідним після фільтрації.

А Оксані Шаламовій із Довгенького, що за 30 кілометрів від Ізюма, довелося народжувати вдома без лікаря, а потім з малечею тікати подалі від війни на Львівщину.

У березні рашисти почали з літаків та важкої артилерії накривати Довгеньке. 18 березня родина Шаламових, подружжя та двоє синів (7 та 5 років), сховалася в льосі та чекала, коли російські літаки закінчать бомбити село. Цього вечора в Оксани почалися пологи. Її цивільному чоловіку Роману довелося самостійно приймати пологи. Вночі народилася донечка Вікторія.

Евакуюватися Шаламовим допомогли волонтери. Деякий час родина мешкала на Донеччині, але коли фронт почав наближатися, виїхала евакуаційним потягом з Краматорська до Львова. А через два дні на залізничний вокзал Краматорська прилетіла російська ракета.

Після короткої адаптації на новому місці Роман і Оксана прийняли рішення офіційно одружитися.

Не стала війна на заваді весіллю Наталі Ал Баз та Євгена Середи. Закохані в листопаді 2021 року переїхала в Циркуни, за кілька днів до війни закінчили косметичний ремонт у будинку. А 24 лютого село опинилося на лінії фронту і в окупації. Світло зникло одразу, а з ним і вода, газове опалення та мобільний зв’язок.

У селі постійно лунали вибухи і постріли. Разом з парою жили 5-річна донька Наталі та неповнолітній брат Євгена, який напередодні приїхав погостювати.

Вирватися з окупації вдалося 1 березня. Втікачам надзвичайно пощастило – росіяни контролювали всі виїзди, але розбитий блокпост після ночі ще не встигли відновити. А вже наступного дня окупанти розстріляли авто, яке намагалося виїхати з Циркунів тим же маршрутом.

Кінцевим пунктом переселенців став хутір у Богодухівському районі. Заселилися в одну з покинутих хат і стали наводити лад у своїй новій оселі. Посадили город, завели кіз, почали виробляти сир. У своїх соцмережах Наталі ділиться рецептами цікавих страв та особливостями життя на хуторі.

А ще закохані здійснили свою мрію – одружилися 6 квітня. А у планах Наталі та Євгена відгуляти весілля з близькими та сусідами, де замість спортивного костюма наречена буде у вишуканій сукні або у вишиванці. Молодята переконані, яким би складним не було життя, не можна його ставити на паузу.

Упродовж всього періоду окупації Харківщини російські пропагандисти поширювали купу фейків та дезінформації. «СК» слідкував за потоком їх хворої фантазії, розвінчував маніпуляції та розповідав, що ж насправді відбувається на території регіону.

Обстріли Яковлівки, Будинку культури в Лозовій, підприємства у Пісочині російська пропаганда називала «точним знищенням військових об’єктів». Насправді ж у ніч на 3 березня внаслідок авіаційного нальоту в селі Яковлівка загинуло четверо мирних жителів. Ще 11 отримали поранення, серед них – семеро дітей від 3 до 14 років. Було пошкоджено 45 житлових будинків, навчальний заклад, дитячий садок та будівлю офісу старости.

Жодних військових об’єктів у селі не було. Як і в Лозівському будинку культури, по якому 20 травня рашисти випустили ракету. Під час обстрілу постраждали 8 місцевих жителів, серед яких і 11-річна дівчинка.

А 17 червня росіяни звітували, що високоточними авіаційними ракетами знищили штаб українського полку «Азов» у Пісочині. Насправді ж було зруйновано складське приміщення приватного підприємства, дах і вікна прилеглих приміщень, а ще пошкоджено адмінбудівлю селищної ради та житлові будинки поряд.

В окупованих населених пунктах Ізюмського району пропаганда працювала дуже потужно. Наприклад, у Балаклії мовило рашистське «Радио-Жизнь». Час від часу там виходили новини, де пропагандисти розказували про «героїчні» дії російської армії та про знищення великої кількості української військової техніки і живої сили. Також у Балаклії радіоприймачі ловили ворожу хвилю «Харьков-Z».

Так званий «глава тимчасової адміністрації» Юрій Шевченко змушував працівників комунальних підприємств Балаклії розповсюджувати серед населення таку собі «газету» «Харьков-Z», яку друкували у бєлгороді. Цю ж «газету» з проросійськими меседжами розповсюджували в Куп’янську та Ізюмі.

Колаборанти випускали листівку «Ізюмський телеграф». Там давали брехливу інформацію, що ЗСУ заважають відновлювати зруйноване місто, що українські військові знищили котельні. Хоча за свідченням місцевих жителів, саме російські літаки скидали бомби на котельні, а важка артилерія гатила по житлових будинках та об’єктах тепломережі.

А коли у вересні зі звільнення Балаклії на Харківщині почався контрнаступ ЗСУ, то російські пропагандисти завіряли, що «ніякої паніки немає, мова про глибокий прорив не йде». Потім назвали це «частковим блокуванням Балаклії», а через кілька годин російські телеграм-канали писали вже про повне оточення.

8 вересня, поки пропагандисти вигадували нову брехню, українські військові звільнили вже 20 населених пунктів та просунулися вглиб оборони ворога на 50 кілометрів. Доходило до абсурду, спочатку «РИА Новости» повідомляло, що Куп’янськ у повній безпеці, а через три хвилини інформувало про максимальну евакуацію.

Зрештою провал на Харківському напрямку пропагандисти пояснили «запланованим перегрупуванням російських військ».

  «Цей проєкт  реалізується в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу (https://ec.europa.eu/info/aid-development-cooperation-fundamental-rights_en). Його зміст є виключною відповідальністю авторів і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій»